Історія азовця: із оточеного Маріуполя мене вивів Святий Миколай — новости Мариуполя

«Воєнна» частина життя Анатолія почалася в лютому 2015 року. Тоді ще він працював залізничником на Ківерцівській станції. Отримав повістку й пішов служити у прикордонні війська. Після навчання опинився на Донеччині. Саме там він отримав статус учасника АТО і, як каже, «першу подряпину».

Про бойовий досвід Анатолій Плужніков мовчить – замість нього «свідчать» дві медалі. Є ще й третя нагорода: її військовий здобув уже як морський піхотинець. З усмішкою розказує, як після ротації переїхав з Волині на Донеччину: в Маріуполі в нього мала народитися донечка, влаштувався на залізницю в порту, а там зустрів побратима з АТО і, не роздумуючи, подався за ним у морпіхи. Служив у знаменитого комбата Борсука. Про це Анатолій розповідає уривчасто й по-військовому сухо. «Ми стояли на Донеччині (в Шумах, Торецьку, Верхньоторецькому, за Нью-Йорком). Там у мене і з’явився посттравматичний синдром (ПТС). Так сталося. Побратим згорів… І мені все це дало на голову. Бої все-таки, десантно-штурмова. Тому на початок 2022-го я був комісований із ПТС». У день, коли росіяни розв’язали повномасштабну війну, Анатолій Плужніков завершував оформлення інвалідності. Проте 25 лютого поїхав у маріупольський військкомат. Вулиці вже обстрілювали, транспорт перестав ходити, і він подався ближче – в Нацгвардію. «Там була велика черга, багато маріупольців прийшло записуватися. Але вийшов комбат із «Азова» й запитав, хто воював. Нас таких було п’ятеро. Зразу оформили й відправили на позиції обороняти місто», — задує Анатолій. Військовий добре пам’ятає, як 1 березня у місті зникла електрика. Перший бій у Маріуполі відбувся 4 числа. Анатолій із побратимами спостерігали за ним зі своєї позиції, покидати яку не мали права. «6 березня на мене й хлопців «прийшла касетка, – розказує боєць. – Факт такий, що з нас трьох лишився тільки я з тяжким пораненням руки. Мене підібрали й завезли в міську лікарню. Поставили внутрішній протез. 8 числа прийшов до тями.  Парамедикиня Тайра мені допомагала й знімала на відео: я передав на пост, що нікуди не подівся… Ми ж думали, що втримаємо Маріупольський порт — я навіть сім’ю не евакуйовував».  «Господи, дай мені який-небудь знак: іти чи не йти?» У найближчі дні Анатолій Плужніков пережив стільки, що міг би писати книгу. Оскільки міська лікарня в Маріуполі поруч із пологовим, він бачив, як евакуйовували жінок і немовлят після влучання в будівлю російської бомби.  Він побував і на «Азовсталі», куди почали звозити поранених. Ось що морпіх розказує про той тиждень: «Першого дня нас там було 50, а наступного – десь 300, і далі звозили. Бомбардували регулярно. Над нами 3 метри бетону, а підкидало нас нормально. Там теж були бої, але я не міг допомагати, бо рука в гіпсі. Якби не це — пішов би! А 17 числа мене і ще трьох вивезли в госпіталь. Мене – через те, що рука почала гнити. Стерильності ж не було. А госпіталь на той час був цілий. Приїхали туди зранку, а під обід перша бомба падає перед госпіталем, а друга – на нього, на новий корпус. Я був у старому. Починають рятувати вцілілих, діставати з-під уламків і назад евакуйовувати на «Азовсталь». Разом з усіма Анатолій повертатися не хотів, бо дуже хвилювався за сім’ю, дружину й сина з донькою. Тому він попросив дозволу у головного лікаря госпіталю й почав готуватися в дорогу. «18-го числа прокинувся й став молитися – просити: «Господи, дай мені який-небудь знак: іти чи не йти?». Як зайшов у їдальню – побачив образ Миколи Чудотворця. Подумав, що це і є знак. Десь о 5.30 ранку вийшов із госпіталю. (Тоді вже йшли вуличні бої. То нормально, то війна. Обстріли, люди в дворах будинків їсти готують. Трупів трохи було. Жахливо). Як до центру міста добрався, то вже й літаки почали бомбардувати – пересиджував у підвалах. Так пройшов 20 кілометрів. На щастя, з сім’єю все було добре. Однак дружина категорично відмовилася евакуйовуватися. Не хотіла наражати дітей на небезпеку, бо я ж в ЗСУ». Домовилися, що дружина виходитиме услід за чоловіком, але окремо. Анатолій Плужніков добре пам’ятає, як вибирався з оточеного окупантами міста. «Після того, як два рази наривався на їхній блокпост, викинув військовий квиток і посвідчення учасника бойових дій. Я казав, що цивільний і отримав поранення. По милості Господній спочатку мене не дуже оглядали, бо виходив за посвідченням залізничника й мав місцеву приписку. Перевіряли татуювання». Смертельна небезпека нависла над ним, коли добрався до запорізької траси: його затримали деенерівці й передали якимсь особам кавказької зовнішності. Військовий знову каже, що поміг Бог, бо на той час у нього був розбитий телефон, у ворогів «не тягнув» інтернет й вони не могли нічого про нього з’ясувати. Був момент, коли його із насунутою на очі шапкою висадили з машини зі словами: «Виходь, інвалід». «Думав, що вирахували, що я азовець і мають мене розстріляти. Весь час я молився. Виявилося, що мене завезли в Бердянськ у лікарню», – переповідає Анатолій.  Звідти він зумів виїхати в Запоріжжя, але там усі лікарні були вщерть заповнені, а тоді натрапив на автобусний рейс Запоріжжя–Варшава.  «У нас є дві категорії: українці й хохли» Анатолій Плужніков з гіркотою розповідає, як перевізники, так звані патріоти, заявили йому, що квиток до Луцька коштує 4 тисячі гривень, незважаючи на те, що він військовий із важким пораненням. Суму, якої не вистачало, азовцю зібрали люди в автобусі… Згодом лікарі рятували йому руку у Луцьку, Києві, а далі ще й в одному з міст Німеччини. Воїн зауважує, Бог посилав і посилає дуже добрих людей. Отримав звістку від дружини, що їй вдалося залишити зранене місто, тож знову мав за що дякувати Всевишньому. А далі почалася боротьба за поновлення документів. Понад місяць військовий вважався зниклим безвісти. Згодом його статус змінили на «дезертир». Анатолій Плужніков дуже дякує своїм двоюрідним сестрам, які тут, у Луцьку, дуже допомагали дати раду з документами. І знову згадує Тайру. Завдяки її відео, на якому була зафіксована дата, та іншим військовим, із якими він лікувався і які, як і він, своїм ходом вибиралися з окупованого Маріуполя, чоловік домігся, що його відновили в рідному батальйоні.
Джерело — за посиланням.

Источник