Історія жінки, яка бачила бої та окупацію Маріуполя з лікарняної палати — новости Мариуполя

Оксана Гальченко зламала стопу і потрапила до Обласної лікарні інтенсивного лікування Маріуполя 16 лютого. За два дні до вторгнення її прооперували. А в перший день повномасштабної війни вона стала на милиці. Зрештою, вони стали її зброєю, захистом та підтримкою.
«У палату зайшла медсестра, сказала, що ранок не добрий, бо росіяни перетнули кордон з півночі, сходу та півдня. Ми в 2014-2015 роках вже були щеплені від війни. Тоді чули вибухи, постріли, бачили прапори «днр» на адмінбудівлях… 24 лютого я навіть не могла уявити, що усе дійде до трагедії такого масштабу. У нас ще було світло, вода, інтернет. Наша місцева влада заспокоювала з екранів, що все під контролем. Про евакуацію ніхто нічого не казав», – згадує Оксана.

Коли почалося вторгнення, пацієнтів з палат переселили до коридору Обстрілювати 17 мікрорайон, де була лікарня, росіяни почали 26 лютого. З того моменту зникла вода. Електроенергія іноді з’являлася. Третього березня прилетіло й до лікарні: поряд розірвався снаряд і вибуховою хвилею вибило усі вікна. І з того моменту в приміщенні стало дуже холодно, пацієнти майже не знімали верхній одяг. За світлом зник інтернет.  Про те, що відбувається в інших мікрорайонах Маріуполя, пацієнти дізнавалися від військових, нових поранених та волонтерів Червоного Хреста, які раз на три дні привозили ліки та воду.  Поранені надходили до медзакладу щодня: по 40-50 людей. Спочатку їх могли возити швидкі, цивільні. Потім вибухало скрізь, тому поранених доставляли самі військові та хлопці з Червоного Хреста. Згодом багатьох просто несли на руках.  Вражала поведінка лікарів. Вони схудли удвічі. Розривалися між родинами та пацієнтами. Ліфти не працювали, тож хворих заносили на руках сходами на третій поверх, де була операційна. Світла вже не було, але там працював генератор. Головна лікарка Ольга Голубченко подбала про те, щоб в лікарні було харчування. Тож хоча б потроху, але люди мали що їсти.  А після того, як росіяни 9 березня розбомбили 3-й пологовий, породіль привезли до лікарні, де була Оксана. Тож дітей на світ приймали звичайний гінеколог та медсестра. 

Танк стояв повернутий дулом у бік лікарні, і за три дні він вистрілив  10 березня з вікна на п’ятому поверсі Оксана побачила український прапор на даху. Потріпаний, зранений, він гордо майорів під натиском морозного вітру на фоні палаючих будинків. Жінка відчула, що має обов’язково сфотографувати його… Вже наступного ранку росіяни окупували 17 мікрорайон і зайняли лікарню.  Кілька днів біля лікарні стояв російський танк, повернутий дулом на будівлю. Медперсонал дуже переживав, що одного дня він вистрелить. І за три дні це сталося. У стіні з’явилася величезна діра на п‘ятому поверсі. Від того пострілу постраждало 2-3 людей. В лікарні була паніка. Після цього усіх пацієнтів переселили до підвалу.  «Я ніколи не забуду той запах крові, поту, гною, брудного тіла… Люди лежать просто у коридорах і до них ніхто не підходив, бо лікарі фізично не встигають усім допомогти. Каналізація не працювала. У туалетах – фекалії, папір, прокладки. Мити це все не було кому і чим», – пояснює Оксана.  Водночас окупанти поширювали дезінформацію. Командир «днрвців» розповідав, що президент Зеленський уже втік з України, що росіяни майже взяли Київ. Альтернативної інформації у людей не було. Але, за словами Оксани, усі відчували, що він бреше.  Про «зелені коридори» люди дізнавалися за кілька днів потому До 17 березня в 17-му мікрорайоні ще лунали постріли, а потім лінія фронту перемістилася ближче до центру міста. Загалом захоплення Маріуполя виглядало так. Спочатку росіяни скидали бомби на якийсь мікрорайон. Знищивши його, зачищали. Далі – ставили «дновців» на блокпостах. І бралися за наступний.  Коли бойові дії поблизу лікарні стихли, росіяни почали роздавати гуманітарку. Біля машин щодня вишиковувалися довжелезні черги.  Жінка хотіла виїхати до Львова, але не мала з ким. Організованої евакуації з міста не було. А про якісь «зелені коридори» в лікарні люди дізнавалися за кілька днів потому. Двічі на день автобус вивозив охочих до Нікольського, окупанти називали його по-старому, Володарське. Але на той автобус реєструвалися заздалегідь, у черзі були тисячі людей. З Нікольського можна було безкоштовно їхати до Донецька або в росію. «Милиці були моєю зброєю» Емоційний стан Оксани був важким. Крім проблем із ногою, вона ще й сильно застудилася. Голос сів, кілька днів трималася температура.  Оксана розуміла: ще кілька тижнів і це переросте в запалення легень. Тож жінка набралася сміливості і пішла до нового головного лікаря, якого росіяни привезли з Донецька. Але зустріла там командира «днр», який охороняв лікарню.  «Я зухвало зайшла в кабінет і кажу: «Я помираю: на милицях, у мене температура 38.5 уже кілька днів, у мене сів голос… Мені потрібно в Мангуш». Той командир наказав солдату, щоб мені зарезервували місце в автобусі без черги. Не знаю, чому він допоміг. Може, тому що запам’ятав мене. Одного разу я вимагала, щоб він вийшов із сигаретою з підвалу, де перебували хворі. А може, мій беззахисний вигляд на милицях так подіяв», – міркує жінка. Оксана Гальченко виїхала з Маріуполя 28 березня. Зараз вона перебуває за кордоном. Мріє про перемогу. Але повертатися в Маріуполь більше не планує. Місто асоціюється з горем, стражданнями, смертями. 

Источник