Історія поліціянта з Маріуполя Святослава Єрмонова: з полону привіз зошит з рецептами й пошиті речі — новости Мариуполя

Святослав Єрмонов служить у поліції з 2006 року. Починав працювати у Донецьку. Згодом потрапив до Маріуполя, який після повномасштабного вторгнення обороняв до останнього. З «Азовсталі» Святослав потрапив у полон. 21 вересня, під час обміну, повернувся в Україну. З собою вивіз найцінніше: зошит з рецептами й власноруч зшиті шапку та шкарпетку. Їх продав на аукціоні, а кошти витратив на придбання дронів для захисників.

Отримував бойовий досвід з 2014 року У 2006 році Святослав Єрмонов вступив до Донецького юридичного інституту, у 2010 отримав диплом про освіту. Одразу пішов працювати у карний розшук у Донецьку. Коли в 2014 році почала збройна агресія з боку росії, працівники райвідділу, де служив Святослав, отримали наказ виїхати до Добропілля. «Спочатку казали, що це на два тижні. Тому речі ми практично не брали, лише найнеобхідніше на короткий термін. Але згодом з’ясувалося, що до Донецька ми не повернемося». Святослав почав служити в Головному управлінні Нацполіції Донецької області. Виявляв злочини щодо незаконного обігу зброї та вибухівки. У 2016 році його перевели до Лівобережного відділу поліції Маріуполя, де чоловік пропрацював до 2022 року. «До того, як потрапив у Маріуполь, бував у гарячих точках — Мар’їнці, Дебальцевому. З останнього вибрався за декілька днів до котла. Я мав певний бойовий досвід». У Маріуполі Святослав активно співпрацював з військовими. Разом з товаришем з морської піхоти вони розслідували та документували злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних речовин, зброї та вибухівки. Російські військові нищили Маріуполь з усього, що в них було 24 лютого росія напала на Україну. Гатили по всіх містах. Маріуполь став у центрі вогню, його намагалися захопити. «Весь цей час я ніс службу і виконував безпосередні обов’язки: шукав та затримував мародерів, евакуйовував людей з-під обстрілів, розвозив гуманітарну допомогу та воду. За кермом водовозу, який виділила міськрада, був волонтер. Ми забезпечували водою пологовий будинок №2, міську лікарню №4 та місця масових скупчень цивільних. Також з-під завалів діставали тіла загиблих, яких вивозили до моргу. Другого березня в місті зник зв’язок, тому я втратив комунікацію з хлопцями, з якими ми планували боронити Маріуполь». Лівобережний район був епіцентром бойових дій. Тому поліцейські перейшли до міського районного управління в Центральному районі. «Росіяни знищували місто, вони застосовували всю можливу артилерію та літаки. Якось я був у пологовому будинку №2, почув гул літака. По рації передав про тривогу. А за декілька хвилин повідомили, що він скинув бомбу на пологовий будинок №3 у Центральному районі. Там були поранені, була потрібна евакуація». В березні Святослав долучився до військових. «У мене був різноманітний особовий склад бійців. Ми разом виконували бойові завдання в центрі міста, біля вже зруйнованого Драмтеатру». Замість святкування — прорив на «Азовсталь» 15 квітня командир групи повідомив, що буде здійснений прорив на «Азовсталь». «На той час нас вже відтіснили до моря, на Приморський бульвар. У місті давно тривали вуличні бої. У нас закінчувалися боєприпаси. Ми чекали на деблокаду, але швидко зрозуміли, що її не буде». У цей день святкують День карного розшуку. Та замість традиційного святкування близько третьої ночі почався прорив через ворога. Було дві колони. Одна — на автотранспорті, інша — піша. Нам повідомили, що йдемо до консервного заводу, більшої інформації не мали. Поки колона формувалася нас почали обстрілювати. Заздалегідь нам сказали, що дійдуть не всі. Наказали поранених не брати — рятуватися самим Святослав їхав на легковій машині. Однак їхнє авто потрапило під обстріл. Далі їхати на ньому було неможливо. Вп’ятьох вони пройшли пішки близько 500 метрів, потім їх підібрав КрАЗ. Дорогою знову почався обстріл, ранило трьох бійців. «До заводу не дійшли десь 30% військових. З моєї групи є двоє безвісті зниклих, про їхню долю і досі невідомо. Комусь знадобилося декілька діб, аби прорватися на «Азовсталь». 17 квітня всіх зібрав «Редіс». Він повідомив, що їжі вистачить приблизно на місяць. Але оборону триматимуть до останнього. «Потім нас відправили по позиціях. Моя група була на самому «передку». Ми тримали оборону біля стадіону «Азовсталець», неподалік шлакової гори. Ворог намагався захопити цю територію, бо вона була на високій точці, з якої було зручно вести вогонь по заводу». Поліцейський каже, під час оборони загинуло дуже багато побратимів. Росіяни обстрілювали з усього, що в них було.

Під час виходу забирали особисті речі Коли військові отримали наказ скласти зброю, «Редіс» декілька разів йшов на перемовини з ворогом щодо виходу захисників з території заводу. Перший вихід з «Азовсталі» відбувся 16 травня. Виходили групами по 300-500 людей. З моєї групи декілька людей вийшли 17 травня, я — 20-го. Нас зустрічав заступник керівника ГУР генерал Павлов. Він кожному тиснув руку. При ньому ми здавали зброю, яку до цього привели у непридатний для бою стан, аби вона не дісталася ворогу Потім захисники йшли на особистий обшук. Його проводили російські військові. «Забирали дуже багато особистих речей — спальники, подушки, чай, цукор, медичну аптечку. В мене навіть термос та тактичні окуляри забрали. На інструктажі нам повідомили, що можемо взяти з собою не більше двох тисяч гривень, щоб була змога щось придбати в магазині, який повинен був працювати на території колонії. Їх я вклав у паспорт, але його одразу забрали». Виживали в надважких умовах Після чергового обшуку поліцейського відправили до двоповерхового барака. «Кожен поверх — окремий барак, який розрахований на сто людей. Нас було понад триста на одному поверсі. У самій будівлі — понад шістсот бійців. Кожен клаптик був зайнятий». У Святослава залишився спальник. У ньому він спав на бетонній підлозі. Хтось облаштував місце на карематах чи піддонах. «Виживали ми у важких умовах. Видавали шмат господарського мила на трьох раз на місяць. Його не вистачало. Спочатку була проблема з водою. Приїжджала пожежна машина, яка привозила воду з водойми. Її виливали у великі баки. До них завжди була велика черга, бо вода була і для купання, і для пиття». На сніданок давали маленьку порцію каші без солі, шматок хліба та слабкий чай без цукру. На обід — баланда, рідина, схожа на суп з декількома шматочками картоплі, та хліб. Вечеря була такою ж, як і сніданок. Інколи давали квашену капусту. «Хлопці, скоро будемо вдома» Про те, що відбудеться обмін, ніхто не знав. За п’ять днів до цього Святослава викликали на допит. Його проводили два майори. Питали, де працював, як потрапив на територію заводу. «Я думав, що мене готують до етапу. 20 вересня дізналися, що прийшли якісь списки. Вважав, що це розподілення по колоніях. З мого барака назвали прізвища сімох людей. Дали декілька хвилин на збір речей. Потім повели у місце, де проводилися обшуки. Це було близько одинадцятої ранку». Там Святослав побачив Михайла Діанова, Сергія Волинського — «Волину», бійців нацгвардії, азовців та вісьмох жінок. «Нас повантажили в автобуси. Ми сиділи один за одним. Руки та очі були зв’язані. Нас навмисно посадили у таку незручну позу, затрамбували дуже тісно — ми навіть не могли повернутися. Автобус рушив. Дорогою від болю та духоти один з бійців втратив свідомість. Деякі навіть просили, щоб їх застрелили: краще смерть, аніж такі муки. Катастрофічно не вистачало повітря. Коли дорогою ми просили якось провітрити в транспорті, декілька разів за це отримували прикладом по голові». Дорога зайняла рівно добу. 21 вересня я ступив на українську землю. Спочатку не вірив. Потім дуже зрадів. Емоції були через край.

Зберіг зошит з рецептами та продав на аукціоні речі, які зшив в Оленівці За час полону Святослав втратив 30 кілограмів. Згадує, в Оленівці постійно були розмови про їжу. Хтось ділився родинними рецептами та мріяв, як, повернувшись, куштуватиме улюблені страви. «Я люблю готувати. І вирішив записувати рецепти у зошит. Туди увійшли авторські страви від хлопців та ті, що передавалися в їхніх родинах від покоління до покоління. Коли їхав на обмін, дуже боявся, що в мене заберуть зошит. Але я зміг його зберегти. І тепер, коли на своїй землі, готую за цими рецептами страви, аби порадувати близьких». Перебуваючи в Оленівці, зі старої ковдри Святослав пошив шапку. «Ще хотів пошити шкарпетки. Але встиг виготовити лише одну. Другу мав шити в день, коли нас повезли на обмін». Поліціянту вдалося вивезти їх з собою. Спочатку він думав здати речі до музею, але потім вирішив продати на аукціоні. «Ми з побратимами збираємо кошти на дрони. Тому виставив на аукціон зшиті в полоні речі. За них отримав 104 тисячі гривень. Кошти перевів на відкритий рахунок для збору. І нам вже вдалося придбати та передати військовим два дрони. Ми і далі продовжуємо збір коштів, аби прискорити нашу перемогу». Приєднатися до збору може кожний, зробивши переказ будь-якої суми на картку: 5375 4112 0066 8882. На своїх сторінках у фейсбуці та інстаграмі Святослав викладає звіти про надходження. Наразі Святослав проходить реабілітацію. Він запевняє, як тільки лікарі дозволять, обов’язково повернеться на службу. Джерело – «Свої.Сити».

Источник