​​​​​​​Боєць «Азову» Олександр Чорнобай: дружина залишилась у полоні, і зараз я навіть не можу сказати, де вона — новости Мариуполя

Старший лейтенант ОЗСП «Азов» Олександр Чорнобай пережив облогу «Азовсталі» і російський полон, куди потрапив разом із дружиною. Військового вдалося повернути, а його кохана досі у неволі.

Про те, яким був Маріуполь до війни, як він ще 2014 року пішов добровольцем, як зараз сам виховує двійнят Олександр Чорнобай розповів в інтерв’ю.

— Розкажіть про себе — коли вирішили стати військовим?

— Після того, як пройшов строкову службу, я вже й не думав одягати військову форму. Мене тягнуло до техніки, автомеханіки. Але у 2014 році, коли росія розпочала війну на Донбасі, я переглянув свою позицію, зібрав речі та пішов до військкомату. Там мені сказали чекати, але зрештою я таки зміг потрапити на фронт добровольцем.

— Де Ви були 24 лютого, що відчули і як пояснювали собі, що відбувається?

— Ми перебували в Маріуполі. Особисто я та інші наші хлопці на це очікували. Наш підрозділ з 2014 року готувався до цього, бо ми знали, що колись повномасштабне вторгнення відбудеться, і його не уникнути. Тому що розуміли, що росія не зупиниться.

— Я знаю, що зараз у вас нелегка ситуація з дружиною. Розкажіть, де вона зараз?

— Дружина залишилась у полоні. І зараз я навіть не можу сказати, де вона…

— Розкажіть про ваших дітей — коли вони з’явилися на світ?

— Дітки в нас з’явилися наприкінці 2019 року. Дізнався я, що буду татом, коли ми були у Бахмуті, і для мене це був шок. Бо я військовий, весь час чимось заклопотаний, нічого навколо не помічаєш, а тут така новина. А коли ще дізнався, що будуть одночасно і хлопчик, і дівчинка!.. Але це був приємний шок. Я був щасливий, буквально літав на крилах, намагався за першої ліпшої можливості приїздити додому хоч на годину-дві, хоч на добу. Народжували ми у Маріуполі.

— Як ви любили проводити час з родиною, чи були якісь сімейні традиції?

— Ми за здоровий спосіб життя. Наприклад, щовечора, за будь-якої погоди, ми разом виходили гуляти, в нас були свої маршрути. Ще одна немовби традиція, яка в нас була заведена від початку: хто перший встав — той готує каву. А інший вже просинається з кавою.

— Ми говорили з Вами про Маріуполь. Це Ваше рідне місто чи Ви туди переїхали?

— Самі ми з Кременчука, а до Маріуполя переїхали у 2015 році. І вже планували там залишитися.

— Що від Маріуполя зараз залишається з Вами?

— Це біль, страх, нерви. Бажання щось зробити, але неможливість це втілити. Авіанальоти, обстріли, цивільні, яким ти не можеш допомогти, — це страшно.

— Розкажіть, як Ви потрапили до полону?

— У полон ми потрапили за наказом командування. Ми перебували на «Азовсталі». Був наказ, що ми виконали поставлені завдання та для збереження життів військовослужбовців маємо скласти зброю і виходити.

— Яким був перший день у полоні?

— Було нічого не зрозуміло. Нас було у п’ять разів більше, ніж дозволяла площа приміщення, де нас утримували. Були різні роди військ: морська піхота, прикордонники, ми, ще хтось… Була суцільна плутанина, і ніхто не міг пояснити чітко, що на нас очікує.

— Що підтримувало вас у той момент, які думки?

— Діти. Тільки діти. Тому що коли була можливість, ми відвезли дітей, і вони були в опікунів. А нам дуже хотілося повернутися і виховувати дітей самим. Також триматися допомагала надія, що всіх нас витягнуть звідти.

— Як довго Ви були в полоні?

— Понад чотири місяці.

— Ви пам’ятаєте той момент, коли дізналися, що Вас з полону звільняють, а дружина лишається?

— Там немає такого поняття, як «дізнатися». Приходять, зачитують список, 10 хвилин — і на вихід. Ось спершу зачитали моє прізвище та ім’я, а потім знову читають моє прізвище.

Я вже зрадів, що то моя дружина, але далі зачитали ім’я, і виявилося, що це теж чоловік, тезко. А дружини у списку не було.

І коли я це усвідомив, у мене був просто ступор. Я не міг думати, говорити, не знав, що робити. Адже я їй казав, що вона вийде швидше за мене, що вона буде з дітьми, а я потім повернуся. Але вийшло навпаки.

— Вам дали попрощатися з дружиною?

— Ні, там такого немає. Ми тільки автобусом туди їхали разом. А далі дівчат і хлопців тримали окремо.

— Тож коли ви востаннє бачилися?

— Це було ще влітку. Була така можливість, коли дівчата працювали на прополюванні, а ми їх бачили у вікно. Поспілкувалися жестами на відстані 50-60 метрів — і були раді бодай такій нагоді.

— Як діти реагують на відсутність мами? Як Ви їм пояснюєте, де вона?

— Я вдома на стіні розвісив десяток світлин із нею, з дітьми. Вони її бачать постійно, і це трохи легше. Звісно, вони часто запитують, де мама. Говорю, що мама — на роботі, але скоро обов’язково приїде.

Коли був у дітей день народження, то я привіз подарунки і сказав, що то від мами, але вона сама не встигла приїхати. Діти на неї дуже чекають!

— Про що зараз мрієте?

— Зараз мрія одна — побачити дружину, обійняти її.

Джерело — за посиланням.

Источник