Як розвивалася Миколаївська вулиця Маріуполя — дослідження Сергія Бурова — новости Мариуполя

Видатний маріупольський краєзнавець, журналіст і кінематографіст Сергій Буров у черговій статті висвітлив особливості розвитку Миколаївської вулиці, яка є однією з найстаріших у Маріуполі. 

Цю вулицю назвали на честь лівого вівтаря Харлампіївського собору.  Цей боковий вівтар був присвячений святому Миколаю, покровителю рибалок і моряків. Вулиця починалася біля старого ринку, а точніше — старожили, яким перевалило за сімдесят, мають пам’ятати — біля м’ясних крамниць. Від ринку, м’ясних крамниць і прилеглих до них будівель не залишилося й сліду.

Читайте також: Історія маріупольських пляжів від Сергія Бурова

Тож свою подорож Миколаївською почнемо від пофарбованого в бруднувато-рожевий колір будинку, що стоїть на розі Земської вулиці. До війни тут був клуб профспілки металістів, а після нього — теж клуб, але морський, де колишні моряки Іван Ілліч Опушньов, Андрій Опанасович Торорощенко, Леонід Андрійович Сосновський, Андрій Юхимович Черцов, Євген Вікторович Павлов (на його честь названо привокзальну площу) та інші, які пройшли сувору школу морських битв, зухвалих кровопролитних десантів і торпедних атак, передавали свої знання і життєвий досвід хлопчакам, які, тільки подорослішавши, усвідомили, яку роль у їхньому вихованні зіграли ці мужні, добрі люди.

Для більшості маріупольців, які живуть нині, навіть дуже похилого віку, назва Миколаївська — відносно нова. Хто старший, пам’ятає її як вулицю Леніна. Але відтоді, коли ім’я засновника радянської держави присвоїли головному міському проспекту, — а це сталося 1960 року, — вона стала іменуватися скромно — Донбаською. Трохи вище Торгової вулиці серед будинків, здебільшого ще дореволюційної забудови, височіє паралелепіпед будівлі «Міськгазу». Його побудували на місці знесених житлових будинків, післявоєнної міської друкарні та Будинку колгоспника — напівготелю, напів нічліжки. Навскіс від «Міськгазу», на іншому боці вулиці, розташований, за старовинними мірками, великий будинок (вул. Миколаївська, 23). У ньому в перші повоєнні роки розміщувалася контора артілі інвалідів «Донбас» (може, тому вулицю назвали Донбаською?). Діяльність артілі була різноманітною: на її подвір’ї в сараях клепали сталеві бочки, збирали металеві ліжка. Сюди ж приходили надомниці-в’язальниці трикотажу, щоб здати виконану роботу (шкарпетки, смугасті «моряцькі» натільні фуфайки, неймовірного фасону пуловери з бавовняної пряжі), отримати мізерну зарплату і матеріал — сигароподібні шпулі з накрученими на них нитками, але найголовніше — хлібні картки. Пізніше артіль припинила своє існування; через якийсь час особняк зайняло управління «Відділбуд». Це його майстрині замінили вапняну штукатурку керамічною плиткою. Тепер у облагородженого особняка нові господарі.

Читайте також: Про що розповів старий план Маріуполя

На непарному боці Донбаської вулиці, одразу після Харлампіївської (здається, що ще недавно вона називалася Радянською), стоїть багатоповерхова будівля (вул. Миколаївська, 27). Її побудували перед самою війною для водолікарні. Тут доктор Курзон і його колеги лікували хворих водою, пропущеною через щебінь із доменних шлаків, і цілющими грязями. Грязі возили на автомобілях із морського узбережжя, а шлаки — із заводу «Азовсталь». До речі, і сама водолікарня була побудована коштом цього підприємства. Говорили, що бальнеологічні процедури давали лікувальні результати не гірші, ніж на модних кавказьких курортах. У сорок третьому році гітлерівці спалили водолікарню. Відновлювали її по частинах. Спочатку тут знайшло притулок Товариство художників, потім була лазня, нарешті, майстерня з виготовлення емалевих табличок для могильних пам’ятників і вуличних вказівників. Наприкінці 90-х років тут же знаходилася Азовська універсальна товарна біржа, очолювана генеральним директором Василем Миколайовичем Александровим. У наші дні там розміщуються, судячи з вивісок, страхове і туристичне агентства.

На протилежному розі є ще одна примітна будівля з двома рядами вікон, складена зі світло-коричневої цегли. До революції — це одна з маріупольських синагог, а після, коли «з’ясувалося», що Бога немає, — виробниче приміщення кравецької артілі «Вільна праця», потім дитячий садок швейної фабрики. Якийсь час приміщення пустувало, а тепер у ньому моляться віряни однієї з місцевих релігійних громад. За кілька кроків до Грецької вулиці по непарній стороні Миколаївської розташований особняк, складений із сіро-жовтої піщано-глинистої цегли. (вул. Миколаївська, 51).  У ньому в повоєнні роки містилася станція швидкої медичної допомоги. Сюди бігли люди по лікаря чи фельдшера, коли траплялася біда. Саме бігли, бо телефони-автомати були рідкістю, ще більшою рідкістю вважалися телефони домашні, особливо в кварталах, забудованих одноповерховими будиночками. Поруч зі «швидкою» стояли лінійки — екіпажі, що геть зникли з вулиць Маріуполя — запряжені конячками. На них чергові бригади медиків виїжджали до хворих.

Читайте також: На честь кого наше місто назвали Маріуполь?

На Миколаївську вулицю виходить крило середньої школи №1, а до 1919 року — Маріупольської Маріїнської жіночої гімназії. Це найстаріша в нашому місті будівля, спеціально побудована для школи, яка використовується за первісним призначенням. Ближче до Таганрозької, чи то пак до вулиці Артема, селилися в минулому люди з достатком. І будинки були в них добротні: з високими стелями, з великими вікнами. Міцні парадні двері, прикрашені різьбленням, вигадливими латунними ручками, осінялися козирками, які спиралися на ковані візерункові кронштейни. Частина цих особняків була націоналізована у відомий період нашої історії. Власником став міськкомгосп. Без належного догляду і під дією часу будинки стали мало-помалу занепадати. Довелося відселити мешканців, і тепер колись добротні помешкання являють собою жалюгідне видовище. Щоправда, останнім часом деякі з них куплені підприємцями. Влаштовуючи в них офіси і магазини, ділові люди намагаються хто як може надати фасадам божеського вигляду. Ще одна старовинна будівля (вул. Миколаївська, 63). Колись у ній був центральний телеграф. Доти, напевно, доки в шістдесяті роки не побудували відомий зараз усім Будинок зв’язку. Що запам’яталося про цю установу зв’язку? Мабуть, тільки стіл, заляпаний фіолетовим чорнилом, чорнильниця — » невиливайка», простенька ручка з пером, яке постійно дряпає.

Майже відтоді, як колишня вулиця Леніна перетворилася на Донбаську, може, трохи раніше, нею стали ходити трамваї. Четвертий маршрут ішов у порт, а третій — на залізничний вокзал. Напевно, і тепер, за старою пам’яттю, трамваї, під’їжджаючи з боку ринку до вулиці Артема, зупиняються перед перехрестям, наче замислюються: чи їхати їм прямо, чи звернути ліворуч? А потім, ніби згадавши, що рейки, які ведуть у порт і на вокзал, давно знято, покірно повертають на вулицю Артема і,  дзвонячи дзвіночком, котяться вниз наїждженою колією. Варто тільки перетнути вулицю Артема, як потрапиш зовсім в інший світ. Шум, гам, штовханина… З одних трамваїв натовпами виходить люд, в інші заходить…Водії-відчайдухи примудряються на своїх автівках пробратися між трамвайними вагонами і людьми. Тут же йде торгівля яблуками, цигарками і ще бог зна чим.

Читайте також: Розповідь про Маріупольську бібліотеку імені Короленка

Що далі віддаляєшся від трамвайної зупинки, то менше зустрічається старовинних будинків. Здається, що покидаєш добрий старий Маріуполь і в’їжджаєш у чуже місто. У яке? Невідомо. Адже дев’ятиповерхівки такої серії можуть стояти в Макіївці, Сумах, Рибінську чи Стерлітамаку.

Подорож вулицею, яка послідовно була Миколаївською, потім Леніна, потім Донбаською і, нарешті, знову отримала первородне ім’я, закінчується в штовханині біля Центрального ринку. Що за доля у вулиці? Обов’язково вона має впиратися своїм краєм у ринок.

Нагадаємо, раніше публікували розповідь Сергія Бурова про магазин братів Адабашевих. 

Фото: з відкритих джерел

Источник