Жителька Маріуполя, якій удалося виїхати в Черкаси, розповіла про життя під обстрілами — новости Мариуполя

Маріупольчанці Лілії із родиною вдалося виїхати з міста лише в червні 2022 року, коли воно було вже під російською окупацією. Жінка розповіла, що два місяці їм довелося жити в підвалі, по кілька днів не виходячи на вулицю, адже були постійні обстріли. Не вистачало катастрофічно води, а похід за нею міг коштувати життя. Лілія весь час із 24 лютого вела щоденник, де записувала все, що відбулося з ними цей період.

«Зранку, 24 лютого, десь о пів на п’яту ми почули перші вибухи. Цього дня мені треба було йти на роботу, тож дитину лишила в мами, а сама пішла, хоча вже було досить страшно. Увечері, коли поверталася з роботи, почула гул ракети та вибух. Я побігла й лягла на землю біля під’їзду», − пригадує Лілія. Цього дня, коли ще була на роботі, почали працювати сирени. (У Маріуполі вона працювала медичною сестрою в одній із місцевих лікарень.) Люди в паніці скупляли продукти в магазинах, біля банкоматів були величезні черги. Також на потяги не можливо було придбати квитки, все вже забронювали. Про евакуаційні потяги не повідомляли публічно, адже боялися провокацій, та й не відомо було, куди тебе повезуть. 27 лютого я мала вийти на роботу, та не пішла, адже не знала, повернуся додому чи ні. Цього дня в нас уже не було світла, згодом не стало й газу». Також жінка пригадує, що в перші дні великої війни по будинках ходила жінка у формі «Метінвест», таку носили працівники «Азовсталі». Вона кликала людей на евакуаційні автобуси. Через певний час, коли люди збиралися у вказаному місці, там вівся обстріл. Ті, хто мали автомобілі, намагалися виїхати з міста, але не всім це вдавалося, адже постійно велися обстріли з літаків. «Дуже страшно було, коли ти без електрики, зв’язку, немає доступу до новин, ти не знаєш, яка ситуація в Україні, чи наше місто вже захопили чи ні, чи буде евакуація», − зізнається жінка. Окупанти насамперед обстрілювати школи, дитячі садки, житлові будинки, часто стріляли по ночах. «До 13 березня ми жили в квартирі, а потім пішли в підвал, адже до сусідів на 10 поверх прилетів снаряд, сусідка дивом вижила, бо була в коридорі. Вікна в будинку повилітали, ми їх заставляли ДСП-дошками, меблями, але було дуже холодно, тому вирішили тікати в підвал. До цього, як тільки починався обстріл, ми бігли в тамбур і сиділи всю ніч, перерва була можливо пів години, за які ми намагалися хоч якось приготувати їжу, − розповідає пані Лілія. − У підвалі було дуже складно, темно, холодно, сиро. Там ми їли, там ходили до туалету. Згодом і готували їжу там, занесли мангал всередину, адже по ньому росіяни теж стріляли. Тому в нас тричі були пожежі, гасили їх землею, бо води не було. Виходили на пошуки води на свій страх і ризик. Із нами був хлопець, який вийшов на кілька хвилин із підвалу і його вбило осколком. Пів дня чоловіки, які були в підвалі, не могли вийти занести тіло хоча б у під’їзд, щоб потім поховати. Також у нас у підвалі була старенька бабуся, її донька пішла за інвалідною коляскою, щоб перевезти її до себе, адже та погано ходила. Але не змогла повернутися, через великі обстріли. За два дні бабуся померла, та знову ж таки через обстріли ми не могли того дня навіть із підвалу винести її тіло. Лише через деякий час нам удалося винести труп на тротуар. Згодом вияснилося, що їздила машина й забирала тіла, мабуть, спалювали їх».

У підвалі Лілія з родиною жили два місяці, потім до них прийшла снайперка, за словами жінки, із так званої «днр» і вигнала їх звідти. Біля Ліліного будинку стояв танк із позначкою Z, такі ж вона бачила й у місті.
«Спочатку в нашому підвалі було осіб 50, далі люди потроху розходилися. Дехто чув, що можна було прийти до місцевої церкви, а звідти везли на російську сторону. Ми згодом перейшли до іншого будинку, де можна було деякий час пожити. Це був двоповерховий дім, ми бачили в ньому сліди від куль, тобто будинок розстрілювали зсередини. Там було жаливо брудно, все розкидане, розбите. У цьому будинку ми пожили вже до від’їзду з Маріуполя. По дорозі, коли йшли до нового прихистку, бачили багато руйнувань, руїн, гори сміття на вулицях, важко було пройти. Наш район був дуже сильно обстріляний, у будинках не було живого вікна, спалені дитячі садки, школи, під’їзди будинків. Усе це дуже жахливо, як страшний сон», − пригадує жінка. Виїжджали з Маріуполя Лілія з сином, батьками, бабусею та двома котами. Із міста їх вивезли волонтери, із якими не так легко було зв’язатися, адже не було електрики та зв’язку. Виїхати вдалося без фільтрації, але проходили перевірки на блокпостах. «Росіяни на блокпостах роздягали чоловіків, шукали татуювання, зокрема так перевіряли мого батька, але нічого підозрілого не знайшли. Та хлопця, який їхав із ними, забрали й він не повернувся. Спочатку волонтери нас вивезли до Мелітополя, там ми два дні жили, потім переїхали до Запоріжжя. Звідти вже можна було виїхали закордон або ж у інші міста України», − розповідає пані Лілія. Жінка з родиною приїхали в Черкаси, тут у них живуть родичі, які й допомогти влаштуватися. На жаль, будинок Лілії після обстрілів росіян повністю зруйнований, один із під’їздів зовсім упав. Та пані Лілія попри все вірить у те, що Маріуполь звільнять Збройні Сили України.    Джерело — konkurent.ua

Источник