Голод, мертві тіла на вулицях і 20 кілометрів пішки, щоб вибратися із оточеного Маріуполя — таким був перший місяць війни для 69-річної мешканки міста Людмили. Жінці вдалося дістатися Івано-Франківська, де вона не лише почала нове життя, але займається із психологом мобільної бригади соціально-психологічної допомоги, яку запустив Фонд ООН у галузі народонаселення за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID. Це сервіс, який надає підтримку постраждалим від домашнього, гендерно зумовленого насильства й тим, хто пережив насильство чи травму, пов’язану з війною.
“Після зустрічі із психотерапевткою я відчувала впевненість у собі. Вона допомогла зрозуміти, що я рухаюся у правильному напрямку. Вона не давала конкретних порад, але скерувала наші думки таким чином, щоб ми відчували спокій і впевненість”, — пригадує Людмила.
Як жінці вдалося вибратися із Маріуполя та що допомогло їй знайти себе у чужому місті, пише Фонд Народонаселення ООН в Україні “UNFPA”. У перші три дні російського вторгнення у квартирі Людмили в Маріуполі зникла вода, світло і газ. Її район опинився під масованими обстрілами. “Якщо починалися обстріли, я сідала у сусідки за піаніно. Якщо накриє вибухова хвиля, то хоч за улюбленою справою. Спершу вибухи було чутно лише здалеку, а на початку березня вони дісталися й до нас. На ріг будинку прилетів снаряд, всі вікна вилетіли. Добре хоч піаніно не зачепило, але грати я більше не могла. На вулиці мороз -10, грати неможливо, бо мерзнуть руки”, — пригадує Людмила. Коли дім навпроти повністю розбомбили, Людмила перейшла жити до сусідки. “Втекти ми не могли: не мали ні машини, ні зв’язку, ні інформації. Нічого не було. Водночас у місті ситуація була критична. Ідеш вулицею: там розруха, там розруха, там чиєсь тіло лежить, там ще одне”, — говорить жінка. Майже одразу з крамниць зникли продукти, тож рятувалися запасами. Сусідка до повномасштабного вторгнення випікала торти, тож мала запас борошна. Завдяки цьому могли бодай на вогнищі робити хлібні коржі. Коли жити в Маріуполі стало неможливо, сусідка Людмили вирішила іти пішки до Мангуша, що у 20-ти кілометрах. 70-річна пенсіонерка прийняла рішення піти з нею. “Коли в дорозі починалися обстріли, то ми просто падали на землю, а потім вставали і йшли далі. На вулиці був мороз. Ми добряче замерли й після цього усі хворіли. Ми залишили позаду все своє життя. Виходили лише з тим, що мали на себе: черевики, штани, куртка і мішок із ліками. Ще тягли із собою воду, бо боялися, що в дорозі ніде не знайдемо”, — пригадує мешканка Маріуполя.
З Мангуша, віддавши останні гроші, доїхали до Бердянська, де жінку зустріли її друзі-спортсмени. “У Маріуполі моїм завданням було вижити. Там я не потребувала психологічної допомоги, бо я була на адреналіні, старалася щось робити, комусь допомогти. А потім, коли потрапив у спокійну атмосферу, тоді ці думки почали наздоганяти. Я заходжу у магазин і в мене ступор. Стою хвилин 5 і не можу зрозуміти, де я, бо у нас все розбомблено і знищено, а тут товари, люди ходять. Відчуття наче існує окремо нормальне життя, і окремо ти”, — пригадує свій стан після виходу із Маріуполя Людмила. Спершу жінка змогла дістатися до Запоріжжя, опісля оселилася в Івано-Франківську. У центрі “Я Маріуполь” познайомилася із психологинею мобільної бригади соціально-психологічної допомоги UNFPA. Спершу жінка відвідувала групову терапію, разом з іншими жінками, які потребували підтримки. Тепер займається арттерапією. Відвідує заняття з нейрографіки. Окрім занять з психологом Людмила намагається з нуля побудувати життя у новому місті. В Івано-Франківську займається тенісом, відвідує заняття з йоги, зібрала декількох однодумців й організувала музичний гурт в якому сама грає на піаніно. “У свої 70 років у мене нічого немає. Мене можна вважати безпритульною. Все, що за 70 років я нажила, всього цього більше немає. В мене нова квартира була, нова електроніка, нові меблі. Ми лише оселилися і рік пожили в нашому домі у Маріуполі. Але це всього лиш матеріальне. Я намагаюся шукати підтримку в першу чергу у собі і знаходити вихід із будь-якої ситуації. Бо вихід є завжди. Я вважаю, що не треба опускати ніколи руки, не зациклюватися і йти далі. Мені у цьому допомогла музика. Якби не музика, я б не вибралася з цього стану, який був у мене після Маріуполя”, — підсумовує Людмила.
Комментарии