Мешканка Волновахи Марина (ім’я змінено) залишила свої спогади про події російсько-української війни для історії — її сповідь записали працівники Донецького обласного краєзнавчого музею. (Далі — пряма мова)
“24 лютого я прокинулась о п’ятій ранку від якихось звуків, побачила, що кіт утік і зрозуміла, що щось трапилось. Пізніше підійшла до заплаканої сестри. Питаю в неї: “Що трапилось?” А вона мені: “Ти бачила новини?” Я тоді подумала: “Які новини о 5:00 ранку? Ще в руки телефон навіть не брала”. Сестра сказала: “Почалось”. Після 2014-го року я вирішила, що просто десь постріляють удалині та все буде добре, тому не звернула увагу на її слова. Тоді я зателефонувала своєму хлопцю (він поліційний і точно в курсі всіх подій), але він відповів так, як і сестра: “Почалась війна”. Я знову ж таки не повірила, оскільки ще до 24-го були ці жарти про збирання валіз.
Вийшовши на балкон покурити, почула вибух, потім ще один – вони не вщухали приблизно протягом сорока хвилин. Зателефонувала матері, щоб дізнатися, як у неї справи. Вона відповіла, що все нормально і щоб я не переживала – трохи “побахкає”, а потім перестане. Довго не могла заснути. Прокинувшись близько 10-ої ранку (у мене якраз був запис на манікюр), я, м’яко кажучи, все проґавила. Деякі сусіди вже покинули місто, а половина збирали речі. Думала, що нічого не сталося, проте люди вже зрозуміли, що росія атакувала Україну: усі були в паніці, довкола був хаос, адже це був тільки початок. Я була настільки спокійна, навіть не уявляючи, що на мене чекає в майбутньому. Отже, вирішила піти до центру по магазинах. Звернула увагу, що рух машин з боку Маріуполя не припиняється й великі черги біля виїзду до Покровська, Запоріжжя, також у сторону Дніпра. Напевно, вперше побачила в місті такий потік машин. Військових тоді ще не було. Банки та більшість магазинів були зачинені (а це тільки двадцять четверте лютого!). Утворились великі черги за продуктами (мені було незрозуміло, чого люди так панікують). Я повернулась додому, день пройшов відносно спокійно, лише здалека щось бахкало. На той час ще був інтернет, світло, вода. Думала, що протягом тижня-другого все налагодиться. “До нас воєнні дії не дійдуть”. 25 лютого У ніч з 24 на 25 я змогла подрімати (до підвалу ми не спускались). 25 лютого в матері мені про всяк випадок потрібно було забрати деякі документи. Ідучи містом, побачила велику кількість військових і зовсім небагато цивільних, що стояли в черзі до аптеки. У крамницях продуктів майже не було, самі порожні полиці. У мене потроху починалась паніка від побаченого: купа військової техніки, багато зброї. У свого хлопця я спитала, коли мене забере, адже в місті коїлось щось незрозуміле. Той мене заспокоїв, сказавши, що в будь-якому випадку зробить це швидко (він жив в іншому місті, але близько), вважаючи, що до нас воєнні дії не дійдуть. На ту мить багато людей виїхало, деякі готувались до виїзду. Говорили, що поліцію Волновахи розпустили, а в “білому домі” спалюють документи. Я продовжувала дивуватися, адже це був тільки другий день війни, а між нами лінія розмежування досить велика: 30 хвилин поїздки від Волновахи до Новотроїцького. “ПМК більше немає”. 26 лютого Наступний день, 26 лютого, дуже добре пам’ятаю, бо саме тоді бігла до підвалу. Уже не було світла, а бабуся розігрівала мені локшину на газовій плиті. Почувши несамовитий звук винищувача, спрацював інстинкт самозбереження: я різко впала зі стільця на підлогу. Потім сказала бабусі йти до підвалу. У підвалі ми просиділи десь дві години. Потім до нас спустився сусід, сказавши, що ПМК більше немає, а район фактично знищено. Я не повірила, а він каже: “Ну, ви ж чули, що щось пролетіло? Ось це було туди”. Спитала, звідки він це знає, а він відповів, що перебував там, коли їздив забирати дочку. Зателефонувала хлопцю з проханням забрати мене, але він уже не міг потрапити до міста, бо нікого не впускали, дозволяючи лише виїжджати. Просидівши в підвалі дві години, піднялись нагору, аби заварити чай у термосі. Потім знову туди спустились, провівши там цілу ніч, тому що були неймовірно сильні обстріли. Принаймні, нам здавалося, що вони були такими. Хотіли переночувати в кімнаті, але моя сестра боялася й говорила, що залишатиметься в укритті. У квартирах ні в кого не горіло світло, оскільки почався режим світломаскування. Навколо було так темно, що аж страшно. У суцільній темряві було лише видно, як надходять повідомлення на телефон. Наступного ранку зник інтернет, світло й вода; знову почався потужний обстріл. Швидко зібравшись, ми спустилися до підвалу, просидівши там чотири години. У цей же день почали обстрілювати центр міста. “Потрапило в наш дім”. 27 лютого Приблизно опівдні потрапило в наш дім. Через три дні від початку війни ми втратили балкон, а в сусідки знесло балконні двері всередину. Зайшовши до квартири, побачили жахливий вигляд спальні: шафа-купе стояла повністю без скла, ремонту, який був, не стало, меблі посічені, купа уламків. Бабусі було важко дивитися, адже це квартира, де вона прожила своє життя, а тепер, в одну мить її цього позбавили. Бабуся стільки зусиль доклала, щоб зробити ремонт… “Рятували консерви, які залишили люди в підвалах”. 28 лютого Наступного дня відключили газ. Про гарячий чай та їжу можна було забути. Пам’ятаю, як ми їли цю холодну гречку та один маленький маринований огірок. Рятували консерви, які залишили люди в підвалах. У сусідки були проблеми з ногою (велика рана) і вона регулярно їздила на перев’язки до лікарні, але з початком війни це стало неможливим. Що ми тільки не придумували, аби зробити їй перев’язку, що тільки не використовували, стараючись при цьому дотримуватися правил гігієни та обробки! Тоді було багато думок про те, що стільки всього корисного винайдено, а люди все одно сидять без світла та їжі, адже війна. Протягом усього цього часу не було можливості помитися. Ми потребували елементарних речей, користувалися тільки вологими серветками, заощаджуючи їх, бо швидко закінчувалися. Було так страшно, що деякі люди навіть не могли піднятися нагору до туалету. Вийти з підвалу – це на твій страх та ризик. З нами у підвалі всього перебувало людей 10-11. Проблема була в тому, що через емоції та стрес люди починали між собою сваритися, навіть до бійки доходило. З одного боку, дивувала така поведінка, адже ми не знали, що станеться через 5 хвилин і витрачати час на сперечання, на мою думку, було зайвим. Ось мить: прилетіло в балкон, а може прилетіти так, що й будинку не стане. З іншого боку, я розуміла, що це відбувається через хвилювання. Як не дивно, через шалений адреналін та стрес їсти не хотілося взагалі. Якби не війна і я харчувалась так, як до 24-го, ми б із тим запасом продуктів, який у нас був, не протрималися й три дні, а через відсутність відчуття голоду цієї їжі вистачило на довший час. Наприклад, половину судка гречки розтягували на два дні, а до війни таку порцію з’їла б сама за один раз. Це частково мені допомагало. Гадаю, якби не було обстрілів і ми ось так сиділи в ізоляції, їжі потрібно було б набагато більше. Побут у підвалі У кожного у підвалі був свій куток, своя їжа. Підвал цікаво побудований: одна загальна кімната (жартома називали її залою), де горіли свічки, і ми всі там збиралися, та в кожної квартири свій льох. У нас були чергування: хтось один спить або намагається поспати, а інший чатував, слухав прильоти. На шостий день завдяки тому, що один із членів родини не спав, ми встигли на окріп. Був чоловік із сусіднього будинку, який ніби взагалі нічого не боявся. Коли під час потужних обстрілів центру міста ми сиділи в підвалі, він у цей час бродив вулицями. Так ось він сходив до школи, набрав окропу й приніс нам попити. Чаю не було, але бабуся знайшла банку найсмачнішого вишневого компоту. У мене виникла геніальна ідея: не пити цей несмачний окріп, а розвести його солоденьким компотом. Звичайно, було б корисніше випити просто гарячої води та відчути тепло, сидячи в холодному підвалі, коли надворі ще зима. Страхи та зорові галюцинації Двері в наш підвал щільно не зачинялися, оскільки були дуже важкі, а отже, з вулиці страшенно тягнуло холодом. Ось холод найбільше запам’ятався з того “прекрасного” підвального життя. І голод запам’ятався, але не саме відчуття голоду, а страх від того, що їжі стає все менше й менше, а поповнити запаси неможливо. А ще постійна темрява. Я палю, тому інколи виходила на вулицю, до того ж хотілося подихати свіжим повітрям. А моя сестра майже цілодобово перебувала в темному підвалі, через що в неї з’явилися зорові галюцинації. Ми сиділи й не знали, що відбувається зовні. Останнє повідомлення, яке я отримала, це те, що мій хлопець зі своїми колегами їхав евакуйовувати мешканців Волновахи, але потрапив під обстріл під Валер’янівкою. Сказав, що зателефонує через 5 хвилин і після цього зв’язок зник. Наскільки я знаю, мережа була в деяких місцях міста, але щоб туди дістатися, потрібно пробігти десь чотири будинки, а коли стріляють – це страшно. Треба було ще піймати той зв’язок, зателефонувати, а це час. “Врятуйте Волноваху” Новини розповідав лише наш сусід, який виходив на вулицю, знаходив людей, розпитував, а потім повертався до нас. Так ми дізналися, що про Волноваху “гудить” весь інтернет. Багато було постів “Врятуйте Волноваху”. Як кричали про Маріуполь, так спочатку говорили й про Волноваху. Знаю, що були списки на евакуацію і моя родина була в цьому списку. Проблема була в тому, що я була в підвалі з бабусею та сестрою, а мама – в іншому місці, трохи далі від центру, звідки не було новин. Мене втішала думка, що обстрілюють центр, а околиці не чіпають. Сподівалася, що мама змогла вибратися. Ми не могли дістатися одне до одного, оскільки страшно пробігти ці метри через постійні обстріли – або сидиш у підвалі без новин, або намагаєшся кудись дійти. Про смерть та мародерство Якось вийшла на одну з вулиць (звідки відкривався гарний краєвид на місто) подивитися, що відбувається, то побачила тіло чоловіка. Тоді ще подумала: “Адже він кудись ішов. Може, до матері, дочки чи сина, а, можливо, до коханої”. Ось так і ти міг не дійти. Страшно було й коли люди почали обносити квартири. Невдовзі я дізналась, що квартиру в нашому будинку хотіли пограбувати. З підвалу почули, що хтось ходить у квартирі, звідки виїхала родина (вони залишили нам ключі), а отже, ми розуміли, що там нікого не може бути. Бабуся з сусідом встигли туди зайти, але грабіжник утік через вікно, Тобто від початку війни минуло чотири дні, а люди вже стали обкрадати квартири, виносити речі. Я цього не розуміла. Також почали грабувати магазини. Грабували місцеві. Особисто я не бачила, щоб щось виносили військові. І в підвал до нас військові також не спускалися. Хтось розповідав, що до підвалів заходили військові та, погрожуючи автоматами, вимагали віддати золото. У нас такого не було. Здебільшого по квартирах ходили, перевіряли де та хто живе. Отже, мародерили місцеві громадяни, тому й було прикро, адже вони теж люди. Нехай би ще військові, бо їм треба було поїсти, вони ж не просто сиділи, як ми. Ось і будинок мого батька намагалися обікрасти його ж сусіди. Наче люди здичавіли. У когось з’явилась людяність, а в когось, навпаки, зникла. “Нехай тут будуть хоч мавпи, лише б це швидше закінчилося”. В усіх людей в місті було головне бажання — вижити. Щодо політичних поглядів… Одна жінка сказала: “Нехай тут будуть хоч мавпи, лише б це швидше закінчилося”. Людям лише хотілось, щоб припинились обстріли, а як це відбуватиметься – питання інше. Усі сперечалися про те, хто й куди стріляє, але ж на ракетах це не написано, – війна є війною. Погляди людей мінялись. Наприклад, одна з наших знайомих була однієї думки, а коли їй прилетіло в будинок, пошкодило руку, то до нас у підвал вона прийшла вже з іншою думкою. Усі чекали на порятунок і вірили в те, що за ними приїдуть та заберуть. Були й такі, що говорили, мовляв, кому ми потрібні, нас усі покинули, прийде інша влада. Оскільки ми маємо родичів у Польщі, то нам було куди їхати, а багато хто не знав, до кого їм тікати. Такі люди боялись виїжджати. Одна сусідка, сказавши, що краще житиме десь на вокзалі, але в безпеці, сіла в машину та й поїхала. А хтось говорив, що просто перечекає. Страшно було через невизначеність, адже ми не знали, як довго це триватиме. Бачиш, як закінчуються продукти, що розряджений телефон, мерзнеш у підвалі, де все холодніше й холодніше, і не знаєш, коли все закінчиться. Прокидаючись щоранку, чуєш тишу й думаєш, що все, а воно – ні. Або вночі лежиш та мрієш про те, як завтра все буде добре. Проте, на жаль, нічого не змінювалося. Щодня все це тисне сильніше й сильніше, і тоді думаєш, що раптом це не припиниться ніколи, і що я їстиму, коли закінчаться продукти. Одна баночка консервів на чотирьох У жодного, з ким я перебувала, не виникало думки піти щось вкрасти, ми сиділи спокійно й доїдали те, що було. У когось було багато їжі, а хтось не встиг зробити запас, тому потроху ділилися. Наприклад, бабусина подруга не любила готувати і на початок війни в неї нічого не було, отже, ми їй допомагали з їжею. Одну баночку консервів ділили вже не на трьох, а на чотирьох. А якось бабуся спекла хліб (скоріше посмажила якийсь коржик), на смак він був так собі, але враховуючи те, що більше нічого не було, він був чудовий, та ще й разом із компотом, змішаним з окропом – наче найсмачніший чай із печивом. Сидячи в підвалі, завжди намагалася думати про гарне, і сестру так налаштовувала. Коли розмірковуєш про щось приємне, стає легше, а коли про погане, то в голову йде тільки найгірше, і ти в це ще більше занурюєшся. Чуючи, як довкола все гримить, та ще й думатимеш про жахливе, можеш загнати себе у надважкий стан, з якого вибратися не так просто. Прильоти, тіла та скерований удар по гуманітарці Пам’ятаю 28 лютого ми вийшли на вулицю та почули, як кричала сусідка, що роздають гуманітарну допомогу. Ми здивувались і нікуди не пішли. Не знаю, що це було, але буквально через дві години в те місце був приліт. Як тільки люди зібрались, туди був скерований удар. Невідомо, що саме трапилось, але те, що сусідка не повернулася, – факт. Бачила декілька трупів, але їх швидко поприбирали, лише не знаю хто. Одного дня вони були, а наступного – уже нема. Можливо, це військові забирали цивільних. Дуже серйозно прилітало по центру міста, у результаті чого багатьом людям побило машини, знесло частину будинку. Першого березня був потужний приліт у школу, яка була поруч із нами (тоді сильно тряслись стіни). Пізніше, вийшовши надвір, помітила, що в шкільної будівлі немає шматка. Подумала тоді, що ще б трохи в бік – і ми б із підвалу вже ніколи не вийшли. Діти у підвалі Страшно, коли думаєш, що помреш або від голоду, або від снаряда. І трупи… Головне, щоб їх не бачили діти. Разом із нами в підвалі сиділи маленькі діти. Якось на вулицю вибіг хлопчик і закричав: “Мамо, там людина лежить, вона замерзла!” Отже, дитина бачила це жахіття. До речі, діти почували себе краще за всіх (напевне, не розуміли, що відбувається). Було надзвичайно страшно за них: дивишся, бувало, як вони сидять собі спокійно, щось розмальовують, а зовні не вщухають обстріли… Думала тоді, що, можливо, було б краще, якби і я була дитиною і нічого не розуміла. Не знаю, як в інших підвалах, але в нас діти поводилися тихо і, попри навколишнє, ніхто ніколи не плакав. Вони не були немовлятами, проте всього лише школярами початкової школи. “Ви, якщо що, поїдете зі мною?” Оскільки не було машини, виїхати самостійно ми не могли, а йти пішки або чекати на автобус, який, як виявилося, потрібно було “ловити” на вулиці, – нереально. Якось у розмові з сусідом, який нам допомагав, почула, що він згадав Курахове та Покровськ. Я тоді подумала: “Невже він збирається їхати?” Зрозумівши, що ми б утрьох також могли поміститися до нього машину, я попросила бабусю про все дізнатися в сусіда, адже вона доросла і йому було б незручно відмовити їй або збрехати. Бабуся сходила й про все розпитала. Пам’ятаю, він покликав мене до маленької кімнати: “Марино, йди тихенько сюди”. Я підійшла, а він: “Ви, якщо що, поїдете зі мною?”. Я погодилась. Тоді сусід спитав, куди саме нас відвезти. Сказала, що нам лише потрібно виїхати на безпечну територію України, а там розберемося. Він наказав збирати речі, але так, щоб ніхто не здогадався. Отже, ми нікому й не сказали, що поїдемо, й пішли складатися. Пам’ятаю, сестра спитала, чи вліземо з валізами. Я посміхалась і говорила: “Яка валіза? Бери в рюкзак лише білизну, шкарпетки, штани й кофту”. Розуміючи, що нас п’ятеро, і якщо кожен братиме валізу, то ми не помістимося. Збирались під однією свічкою: передаючи її одна одній, світили у шафі, щоб побачити або хоча б намацати щось із теплих речей. Дивним було те, що нам не сказали, о котрій годині виїжджатимемо. Наступного ранку о п’ятій годині я запитала в сусіда про від’їзд, на що той відповів, що поки не знає точно, а вже о шостій сказав підготуватися до виїзду. Коли спитала, чи встигли вони перевдягтися, сусід, глянувши на мене, як на дурепу, сказав жорстко: “Пішла в підвал, узяла речі й вийшла!” Я так і зробила. Повертаючись, зустріла ще сусідів, які також пропонували виїжджати разом, але побачивши нас із речами, зрозуміли, що їдемо з іншими людьми. Коли сіли в машину, почались потужні обстріли, але сусід сказав, що якщо не виїдемо зараз, то взагалі не зможемо це зробити. Дорога до свободи Їхали дуже швидко. По дорозі я бачила сніг, сірість, спорожніле місто, розбиту техніку й трупи. Це була не дуже приємна картина, м’яко кажучи. Підібравши ще двох людей, їхали вже всімох. Від Волновахи до Вугледара доїхали досить стрімко. По дорозі був один блокпост, де нас перевірили й порадили їхати ще швидше. На виїзді з Волновахи стояла купа розбитих та обстріляних машин. Нам надзвичайно пощастило, що доїхали цілі та неушкоджені. Пізніше я дізналася, що після нашого від’їзду був приліт у сусідній будинок. Після пережитого Тепер намагаюсь жити одним днем. Раніше в мене було багато речей, а тепер одна валіза, з якою готова в будь-яку мить поїхати. Багато чого переоцінила. Після перебування в епіцентрі обстрілів та сидіння в підвалі розумієш, що твої проблеми насправді були дрібницями.Джерело – за посиланням.
Комментарии