Морпіх Тарантул про оборону Маріуполя, полон і реабілітацію після травми — новости Мариуполя

Геннадій «Тарантул» — сержант 503-го окремого батальйону, що від початку повномасштабного вторгнення захищав Маріуполь. Хоча насправді на захист суверенітету України він став ще у 2014 році, коли росія вперше зазіхнула на нашу цілісність, — служив у складі одного з добровольчих підрозділів у складі оборони України.
Геннадій добре пам’ятає, як у 2014 році Маріуполем ширилися проросійські настрої. «Психологічно і фізично я завжди був готовий до продовження війни. Вона почалась у 2014 році. На жаль, для більшості країни вона почалась  24 лютого 2022 року. Але якщо дивитись ширше, то ми воюємо з кацапами століттями», — каже маріупольський морпіх. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, Геннадій спокійно зібрав все необхідне, оскільки знав, що додому ввечері не повернеться. Наступні тижні він буде захищати місто від навали окупантів, переміщаючись з одного району в інший, доки одного дня разом з побратимами не відступить на «Азовсталь», а звідти після отриманих тяжких травм — у російський полон.

Російська ганчірка над українським Маріуполем Побачивши зранку відеозвернення володимира путіна, у якому президент росії по суті оголошував війну Україні, Геннадій зрозумів, що за тиждень все не закінчиться. «Я зібрався більше, ніж треба, бо знав, що ввечері не повернуся додому. Приїхав на службу та отримав задачу поїхати на “парк”. Це така локація, де зберігається  техніка, паливо, озброєння, боєприпаси», — розповідає Геннадій. Там він провів кілька тижнів, охороняючи об’єкт разом з побратимами. Але кільце облоги швидко звужувалось, втримати район було вкрай важко, тож невдовзі вони отримали наказ відступити в район Площі Свободи. «Це там, де зараз кацапи постійно вивішують свої прапори, а наші партизани зривають», — усміхається Геннадій. Саме він став свідком того, як на флагштоках на площі Свободи вперше підняли російський триколор. Але якось завадити цьому тоді, означало б одразу видати себе. «На жаль, вразити людину, яка підіймала цей прапор, було неможливо: не та позиція. Я відчував обурення і відчай — лише за 200 метрів від тебе ця ганчірка, а ти не можеш піти та зірвати її», — зізнається Геннадій.  Прорив до «Азовсталі» Певний час українські збройні сили базувалися в районі Маріупольського морського торговельного порту. «Одразу було зрозуміло, що дуже малоймовірно, що до нас зможуть прорватися наші сили поза містом. Я знаю, що було кілька спроб пробити до нас коридор, але без успіху. Багато хлопців загинуло там. Велика шана їм», — розповідає «Тарантул».

Дехто з військових вирішив самостійно прориватися з району порту за межі міста. «Але наказу такого не було і не могло бути, тому що або виходять всі, або ніхто», — каже військовий. Під час самовільного виходу з міста дехто з них загинув, частина потрапила у полон. Ті ж, хто залишився, знали, що оборона тримається на «Азовсталі». Українські сили потроху втрачали контроль над територією порту. Російські війська мали вогневу перевагу: обстріли велися з кораблів у морі, з авіації та з наземної артилерії. У середині квітня від командування надійшов наказ «зніматись без заміни», що означало більше не заступати на бойові позиції поза портом. Коли Геннадій повернувся у район порту, там вже стояв різний транспорт сил опору для переміщення на «Азовсталь». «По дорозі нас чекала засідка. Біля кафе “Ілюс”, з приватних секторів районів Слобідки та Гавані нас вже обстрілювали. Через засідки хлопці розсипались і просувалися дрібними групами. Хаосу не було, бо кожен знав, де він знаходиться і куди йому потрібно дістатися», — згадує «Тарантул». Він зі своєю групою дістався потрібної точки вже під ранок.

«Железяка» З «парку», де Геннадій виконував бойові задачі ще на початку вторгнення, було добре видно, як російські літаки обстрілюють територію заводу «Азовсталь». Тому коли він опинився там, то вже на власні очі побачив, яких руйнувань зазнав гігантський завод. «Коли цехи та усі залізобетонні конструкції розліталися, рейки скручувалися у вузол. Важкі шматки металу були розкидані по території. Дуже важко було там переміщуватись, а їздити машиною взагалі неможливо, тільки спецтехнікою», — каже Геннадій. Йому дали два дні на відпочинок після прориву. А потім дали бойову задачу, на виконання якої вирушала група, у складі якої був і «Тарантул». Пересуватися можна було або рано вранці, або під вечір, бо вдень будь-який рух на території заводу добре помітний, а самі ділянки легко прострілювалась. «Ми вирушили на позицію, але до ранку не встигли дійти. Довкола цілковита темрява, хоч око виколи. Ліхтарик буде помітний одразу. І тиша така, що просуватися треба дуже обрережно. І при цьому нікуди не впасти та ногу не зламати. 200-300 метрів можна пройти за три хвилини, а там — за годину», — пояснює військовий. Оскільки група не встигла дійти до потрібної точки, довелося знайти тимчасове сховище. Це був підвал, абсолютно ніяк не укріплений, але часу і можливості обирати не було.  «Вночі був неприцільний обстріл. Але влучило й у наш підвал. Снаряд пробив перекриття. Частина нашої групи загинула, а мені “пощастило”», — згадує Геннадій. Він отримав важкі поранення: були зламані сім ребер, на нозі пошкодило литковий м’яз, його частину відірвало. Також була контузія і сильна крововтрата. За пораненими висунулася евакуаційна група, яка доставила їх у госпіталь «Азовсталі» — так звану «Железяку». Там Геннадію зробили операцію на нозі. «На щастя, тоді ще був якийсь наркоз. Потім медикаменти закінчилися і було важко. Під кінець вже і їжа закінчувалась», — каже «Тарантул». У середині травня захисники «Азовсталі» отримали наказ вийти з територію заводу. Спочатку виводили поранених — серед яких був і Геннадій. Його винесли на носилках. Так він і ще сотні наших захисників потрапили у полон. «Вас потрібно стратити на площі» Геннадія і ще близько 50 військових привезли у лікарню в Новоазовську, але там, побачивши їхні травми, їх відмовились лікувати, сказавши, що заклад не має для цього усього необхідного. Тому наступного дня їх перевезли у Донецьк. Це місто, як і Новоазовськ, вісім років знаходиться під російською окупацією. Весь цей час там активно поширювалась російська пропаганда, сповнена наративів про те, що українська армія — це кати, вбивці та нацисти. Періодично це відчувалося у розмовах і відношенні медичного персоналу. «Більшість ставилася нейтрально, бо вони медики і мають такими бути. Але були й ті, хто прямо казав: “Вас потрібно перестріляти та стратити на площі”», — згадує військовий. У донецькій лікарні морпіх дізнався, що в нього не лише поламані ребра, а ще й пневмоторакс, тобто, одна легеня склалася і не функціонує. «Я постійно задихався, думав, що це через поламані ребра. А виявилося, що легеня просто не працювала. Я попросив зробити рентген у полоні, щоб зрозуміти, що там з ребрами. Вони пішли назустріч. І ось так виявили пневмоторакс», — каже Геннадій. Наступного дня до нього приїхав хірург-пульмонолог і повідомив, що треба робити операцію, щоб привести легеню у норму. Операція пройшла вдало. Геннадій зазначає, що все було зроблено доволі професійно, але лікар не приховував свого відношення, повторюючи: «Навіщо його лікувати, він же нацист». І це зайвий раз нагадувало, що хоча Геннадій у лікарні, але він все ще у полоні. До полонених не застосовували фізичного насильства. Геннадій вважає, що це пов’язано з тим, що перед полоном представники міжнародних організацій записали особисті дані поранених полонених, доправлених на лікування, а також їхній стан. Тож окупанти просто боялися заподіяти фізичної шкоди й понести за це відповідальність. Але психологічний тиск був присутній. Медперсонал і наглядачі над полоненими періодично спілкувалися з Геннадієм та іншими полоненими. «Розповідали, що польські поліціянти отримали дозвіл на те, щоб патрулювати територію України. І ніби частина наших земель вже зайнята Польщею. Що Київ вже майже взяли російські війська, те саме із Запоріжжям. Але на момент, коли ми виходили з території «Азовсталі», ми знали новини. Вони не могли взяти Маріуполь, не те, що Київ», — розповідає «Тарантул».

Фокус уваги до звільнених з полону падає Триматися у полоні допомагав холодний розум і впевненість у тому, що Маріуполь прогримів на весь світ. «Ми вже були на сторінках історії. “Азовсталь” став символом героїзму. Я знав, що нас не покинуть і що обов’язково буде обмін. Міжнародні партнери б змусили», — впевнено каже морпіх. Його обміняли 29 червня в ході першого великого обміну полоненими. Геннадій згадує, як перші кілька днів не вірив, що він дійсно на волі. Зараз він проходить реабілітацію, але визнає, що продовжити заняття спортом з тими ж показниками не вийде.  «Але буду боротися, будемо пробувати далі. Колишніх спортсменів не буває. Тренування вже дає результат», — зазначає Геннадій. Каже і про проблеми, що виникають після обміну: «Командуванню варто приділяти більше уваги тим людям, що повертаються з полону. Зі свого досвіду знаю, що перші два тижні ти дійсно на слуху, а потім ця увага зменшується. Це стосується, наприклад, відновлення документів. З полону ми повертаємося без них. Моє посвідчення учасника бойових дій досі не відновили. Кажуть, що в них нібито немає відповідних бланків», — описує проблему «Тарантул». Він також зазначає, що ті, хто побував у полоні, бачили більше, ніж інші. При цьому, свій обов’язок захисники Маріуполя виконали на 100 відсотків. У полоні до українських військових застосовували тортури, що на сьогодні вже широко відомо. На цей час Геннадій продовжує службу. Але зазначає, що з отриманими травмами більше не зможе воювати на передовій. «Поки що відновлення для мене у пріоритеті. Далі подивимось, яку посаду запропонують. Я б із задоволенням обійняв якусь інструкторську посаду, оскільки маю бойовий досвід і освіту психолога, — каже Геннадій. — Але також збираюсь повертатись у мотожиття. Знайомі і незнайомі люди зібрали мені на новий мотоцикл замість того, що залишився в Маріуполі. Прийде весна, буду вертатись до поїздок».

Источник