Нацгвардієць із Маріуполя розповів про життя в облозі — новости Мариуполя

Війна не оминула жодного українця. Та є ті, хто 24 лютого опинився в епіцентрі подій — маріупольці. Окупанти оточили місто та почали обстрілювати мирні домівки. Проте військові були готові захищати кожен куточок України. 

24 лютого о третій годині Владислав Романьков, бойовий медик та військовослужбовець Нацгвардії, був зібраний коли о 4 годині ранку пролунала злощасна тривога. 

«Отримали зброю всі та була команда збирати медикаменти. Те, що стосується моєї професії. Було зібрано все. Що було в мене, я віддав: частину — Азову, частина їздила з нами в наших швидких для допомоги й військовим, і цивільним», — поділився Владиславю

«Зброєю» медиків стали турнікети, бандажі та шприці. Всюди з собою носили і автомат. На щастя, він не знадобився, адже прямого контакту з росіянами не було.

«Пам’ятаю, що була така історія: зранку по рації доповідають, що насувається двісті чоловік піхоти мобілізованих ДНР. Близько до 4 дні доповідають, — «Сектор зачищений». Тобто попрацювали наші підрозділи, попрацювали підрозділи Азову. Так 200 людей піхоти не стало. В місто вони не зайшли. Питались – не зайшли», — розповів військовослужбовець. 

Не обійшлось і без прихильників «руського міра». Поки в Маріуполі був зв’язок, вони слідкували за пересуванням наших хлопців та дівчат та доповідали ворогу.

«Проросійські мешканці давно куди треба було надіслали фотографії росіянам, щоб сказати, що ось військові знаходяться тут, стріляйте сюди. Але, мабуть, до 14 березня наші позиції у місті не обстрілювались зовсім. А ось за нашими позиціями по мікрорайонах дуже страшно лупилось. Дев’ятиповерхові споруди обстрілювались з танків, зі старого Криму», — акцентував бойовий медик. 

Весь цей час наші воїни стояли пліч-о-пліч та підтримували одне одного. Вони знали, що в них є ті, хто зможе забрати їх з поля бою у разі поранення та надати допомогу. Завдяки взаємодії, Владиславу та його колегам вдалося врятувати поранених.

«Відразу, як тільки до нас потрапляє поранений, ми з ним відразу налагоджуємо словесний контакт. Для того, щоб він був при свідомості. Дійсно, ми говорили, що все буде добре та везли до лікарні», — акцентував хлопець.

Від початку війни 26-річний бойовий медик працював на правому березі Маріуполя. На іншому, біля Азовсталі, мешкала бабуся. Зв’язок з нею зник першого березня, можливості доїхати до неї не було. 

«Як вона і що я не знав. Завдяки свідкам я зміг вияснити, що бабусин дім розбили авіаударом. Вона разом з іншими пенсіонерами ховалася у сусідній будівлі у підвалі. У цей підвал також потрапила бомба, десь 14 березня. І підвал склався. Там бабуся, мабуть, і залишилась, але це не точно», — згадує Владислав.

Навіть така трагедія не змусила чоловіка опустити руки. Адже на полі бою на нього чекали його побратими. 

«Це мій обов’язок», — запевнив бойовий медик.

З Маріуполя військові разом з начальником медпункту та медиком батальйону виходили пішки. Історію хто вони та для чого покидають місто придумали заздалегідь. Перевдяглися у цивільний одяг та о 7 ранку вирушили в напрямку Бердянська. Вони йшли до глибокої ночі та оминули 12 російських блокпостів. 

«Я з собою ніс захований телефон з фотографіями з Маріуполя, тому що я не хотів це видаляти. Це злочини, доказова база до майбутнього суду. Тому телефон з фотокартками, те що я зміг там зафільмувати, я з собою виніс. Я сховав його  в труси – це місто, в яке навряд чи вони б залізли. Вони роздягали до гола, знімали верхній одяг, шукали татуювання, синці від бронежилета, автомату. У мене синці такі були, але вони були на ногах, на стегні. Благо туди вони не дивились»,  — поділився Владислав. 

Источник