«Наші діти малюють розірвані російські прапори»: літопис блокадного Маріуполя — новости Мариуполя

Ліза дуже пишалася своїм містом. Вона прожила у Маріуполі все своє життя, працювала металургом, регулярно відвідувала театри, бо дуже любить театральне мистецтво.
Все змінилося 24 лютого. По міських вулицях вже йшла українська військова техника, але в той день ніхто з мешканців міста не думав і не вірив, що наближається крах не лише щасливого мирного життя, але й всього Маріуполя. Ліза, яка жила на правому березі, каже, що 24 та 25 лютого у її районі вибухів не було – вони були чутні здалеку, з лівого берега. Вона пригадує, що коли звідти почали приходити люди і розповідати, що у них відбувається, жителі правого мало що розуміли: від них все це було ще надто далеко… А 26-го ввечері прильоти почалися і на правому березі. Тоді вони з донькою вперше спустилися до підвалу. Далі – її пряма мова.
«2 березня: перша страшна дата» Спершу росіяни розбомбили всю міську тепломережу. Вони розбили все – комунікації по всьому місту, управління мережею, щитові, жеківські та абонентські відділи, які формували комунальні платіжки для населення. Вони били цілеспрямовано. Тобто знищували у місті тепло, а це – кінець лютого, початок березня, отже, тотальний холод… пекельна катастрофа. У нас навіть газ ще був якийсь час, перше, що нам розгромили – тепло, воду та електрику. Напевно, перша найстрашніша дата – 2 березня, коли зникло все це, і зв’язок також. І ти вже не знаєш, що з твоїми родичами, які живуть у сусідньому будинку, не говорячи вже про сусідній район. І ми виявилися ізольованими – від своїх близьких, друзів, знайомих… На вулицях бої – ти не можеш вийти з укриття, від під’їзду відійти не можеш. І зателефонувати не можеш… І нам залишалося тільки об’єднуватись у своїх бомбосховищах. Почали створювати такі комуни, щоби разом намагатися вижити. Чоловіки ризикували, залишаючи підвали – хтось до батьків біг, хтось до своєї дівчини, хтось просто дізнатися, що навколо відбувається. Багато хто з них не повертався. Нема день, два – все, зрозуміло, що загинув.

«Наші не здавали місто до останного» Наші бійці чинили дуже сильний опір. Потім вони перейшли на «Азовсталь». Але й перебуваючи на «Азовсталі», наші продовжували чинити опір, влаштовувати вуличні бої. Багато маріупольців розповідали: пішов по воду – потрапив у вуличний бій. Люди кидали баклажки з водою і розбігалися…
«Російський військовий був дуже здивований, що ми йому не зраділи» Маріуполь просто вбивали. Росіяни лупили по красивих будинках – які нещодавно відремонтували, реконструювали або тільки збудували. Центр міста повністю випалений. По історичних будівлях били прицільно – пояснити тим, що стріляли по якихось стратегічних об’єктах та промахнулися, не можна, оскільки поряд таких об’єктів не було. У нас був цілий квартал будівель XIX-го століття – він вистояв під час Другої світової, а росіяни його знищили. Вони краєзнавчий музей спалили вщент, попередньо його пограбувавши. І тепер таке враження, що Маріуполя просто не існувало, що його навіть засновано не було. Як довести нащадкам, що це місто колись було, якщо всю його історію просто спалили? Якось до нас у підвал прийшов російський військовий на розвідку та з питанням «Ну, как вы тут?». Дурне було питання. Але оскільки у нас в укритті було багато чоловіків, він усередину навіть не зайшов. У нього попросили води: діти хворіли, всі з високою температурою (на вулиці – 13 градусів морозу), мучилися від спраги. Він заявив: «Мы вас освободили, еще и поить-кормить должны?!» Один чоловік взяв лопату, і до нього: «Я зараз перетягну тебе тут цією лопатою, і тебе звільню!». І він був настільки здивований, цей російьский військовий: мовляв, як це? а чого вони нам не раді? Він стояв і розводив руками. І жодна людина до нього не кинулася з криком «Як добре, що ви прийшли». Жодна! А от коли до нас наші українські солдати кілька разів змогли зайти, їм усі казали: «Хлопчики, ви тільки тримайтеся! Ми ж тут… Тримайтеся!». Коли були дуже сильні обстріли, до нас завжди прибігав хоча б один український військовий і попереджав: «Добу-дві не виходьте з укриття, буде дуже спекотно». Хоч вони самі перебували у тяжкій ситуації, але берегли населення, знаходили можливість попередити нас.
«Маріупольці ховали «азовців» у своїх бомбосховищах» Зустрівши в Маріуполі спротив, росіяни просто озвіріли. І навіть після того, як наші війська вже відійшли, вони продовжували бити по тих районах, де їм чинили опір. Вони просто мстилися: Ви не здаєтеся? Тоді ми знищимо всіх. Адже мирне населення підтримувало «Азов». Ось вони й мстилися мирному населенню. Серед людей пролунала така фраза: «Вони мстять нашому місту за те, що ми дали притулок «Азову». Але що значить «дали притулок»? Вони що, цуценя безрідні? Це наші захисники, вони знаходяться на своїй території та захищають свою територію. Маріуполь – українське місто, і його захищають українські війська. Так, ми «Азов» підтримували, а як його не підтримувати? Ми їх ховали у своїх бомбосховищах. Скажімо, два-три бійця відбилися від своїх, потрапили у засідку і не змогли дістатися «Азовсталі». А росіяни всюди нишпорили, по всіх укриттях, шукали їх. Люди давали нашим хлопцям цивільний одяг, вони перевдягалися, і жінки, які не мали чоловіків, казали росіянам: «Це мій чоловік». Таких випадків було багато у Маріуполі.

«Навіщо нам «русский мир», з якого дива?» Я не зустріла жодної людини – ні серед своїх друзів, ні серед знайомих чи колег – яка хоч колись сказала б, що вона чекає «русский мир». Може якийсь відсоток таких і був, але він не домінуючий. Маріупольці не чекали на росіян, ніхто їм не зрадів, не кидався до них з криками «Нарешті!» Ми щасливо жили до 24 лютого. У нас все було чудово – нас ніхто не принижував, не вбивав, не ґвалтував, не змушував робити те, що нам робити не хотілося. Навіщо нам «русский мир», з якого дива? Ми – Україна!  2014 року, коли в місті проходили маніфестації на підтримку «русского мира», я не впевнена, що всі ці натовпи повністю складалися з маріупольців: мені здавалося, що на ті «мітинги» завезли багато «лівих» людей. І коли до Будинку зв’язку прорвався російський танк, маріупольці вийшли його зупиняти. Чоловіки, озброєні кийками та якимись палицями, ставали на шляху цього танка. Тоді мій однокласник загинув від кулі снайпера в голову – він йшов зупиняти росіян, але ніяк не українців. Звісно, ​​були окремі неадеквати, які вороже ставилися до українських військових. Так, «вата» теж була. Але люди ж дивні. Якщо їм не подобаються якісь дії уряду, скажімо, підвищення цін, то бабусі на лавочках починають обурюватися: от, за Радянського Союзу було краще! А росіяни у багатьох асоціюються саме з радянським союзом. Напевно, тому хтось і чекав їхнього приходу. Але то був 2014 рік, а зараз я не знаю жодної людини, яка раділа б появі росіян. Коли почалися постійні бомбардування, коли людей розстрілювали біля вогнищ, на яких вони готували їжу, коли трупи збирали вулицями, а потім ховали у дворах – хто міг цьому зрадіти? Коли по будинку, в якому знаходилося наше бомбосховище, завдали удару і стіна в укритті зрушилася на 20 сантиметрів, з’явився ризик, що укриття взагалі може рухнути, то на адресу росіян такі прокльони летіли! Коли будинки навколо горіли, чомусь ніхто не проклинав «Азов» – усі проклинали росіян.
«Росіяни били прицільно у ліфтові шахти – увесь будинок відразу спалахував» Росіяни з мінометів спрямовано лупили по багаттях, на яких ми готували їжу. Тільки вийдеш із укриття – і одразу свист. Уламки мін розлітаються у всі боки, ти біжиш у найближчий під’їзд за залізні двері і чекаєш, коли це закінчиться. Але добігали, звісно, не всі. Чоловіки жінок завжди вперед пропускали – тільки почують свист, одразу нам: «Швидше, швидше!», прикривали нас і багато хто з них гинув від осколкових поранень. Коли обстріл закінчувався, ми бігали з ложечками та каструльками, щоби хоч якісь рештки їжі зібрати. Тому що ці три картоплини, які ти варив для своєї дитини – і їх уже нема. І спробуй здобути щось інше в цих умовах. І щоразу, коли ти виходив із підвалу до багаття, не знав, чи повернешся назад. Але ми ризикували та йшли – ти ж не залишиш дітей голодними. По будинках лупили, з танків теж. Били прицільно у ліфтові шахти. Один такий удар – і весь будинок палає, бо тяга йде. А авіація? Щоночі бомбили, щоночі! На маленькі мікрорайони у кілька будинків щоночі скидали від 7 до 10 бомб – вони називали це «зачисткою»: мовляв, у цих будинках ховалися українські військові…
«Багато старих людей вистрибували з вікон, щоб не згоріти живцем» Воду в перші дні ми брали зі своїх запасів, що залишилися з мирного часу. Потім вже заходили до розбомблених магазинів і перше, що брали – воду. Готували і на газованій, у хід йшла будь-яка, навіть солодка. Про те, щоб помитися, взагалі не йшлося. Ми востаннє помилися 7 березня. Зіскребли якісь залишки води і майже у пів літрі втрьох помилися – спочатку мою дитину, потім я з однією жінкою. Найбільше люди гинули від куль снайперів, влучань у будинки та прильотів у багаття, на яких готували їжу. Дуже багато було випадків, коли спалахували будинки, і старі вистрибували з вікон, щоб не згоріти живцем. Тому що врятувати їх було практично нереально: все горить, стіни руйнуються, під вікнами завали, підійти неможливо, аби покривало натягнути, щоби на нього хтось вистрибнув. Неподалік мого дому був приватний сектор – його знесли повністю. Навіть каркасів від будинків не лишилося, просто руїни. Чому? А тому, що там колодязі були, люди з багатоповерхівок за водою туди бігали. Коли були прильоти у будинки, людям доводилося рятуватися самим, рятувати один одного – у нашому районі усі рятувальники зі Служби надзвичайних ситуацій пішли боронити країну. Не знаю, як було в інших районах, кажу ж, ми були сильно відрізані один від одного, можу судити тільки про те, що відбувалося поруч зі мною.  «Щоб здобути їжу, зламували магазини» У мене в квартирі балкон знесло разом із залишками їжі, яка там зберігалася, і ми з донькою дві доби сиділи на одному печиві. І по всіх сусідніх будинках балкони позносило. І щось же треба робити – жінки і діти сидять голодними… Щоб здобути їжу, чоловіки почали зламувати магазини. Від нас магазини були далеко, тому добиралися туди під бомбардуваннями. З кількох розбитих машин збирали одну та їздили. І до криниць по воду намагалися доїхати.  Іноді поверталися з обпаленими руками – продукти виносили з вогню.  Взаємоваручка була колосальна. Ось через таку згуртованість народу ми й непереможні.  Їжу ділили у бомбосховищі на всіх. Були, звісно, ​​і такі, хто тільки для себе: натирить, і – «це моє!» Але то одиниці. Пам’ятаю, чоловіки пішли на ринок, який теж далеко знаходився, знайшли там причіп для машини, повністю завантажили його продуктами, впряглися в нього втрьох, як коні, та притягли до нашого укриття. Ми вийшли їх зустрічати, а вони: «Чого стоїте? Розвантажуйте, це на всіх». У нас же ще багато старих людей було самотніх, і неходячих теж. У навколишніх пошкоджених будинках чоловіки обходили квартири, зламували замки, щоби якось дістатися до цих людей і винести їх у бомбосховища. Ми й на них готували. Це була справжнісінька блокада… Коли ми вже вибралися з Маріуполя і дісталися Запоріжжя, у привокзальному кіоску купили свіжий хліб. Моя донька так на нього накинулась! Вона місяць хліб не їла. Багато наших дітей досі не можуть їсти шоколад та печиво, бо в основному лише їх і їли: у навколишніх кіосках, які теж доводилося зламувати, були лише шоколад та печиво. У бомбосховищі діти почали хворіти від холоду Де брали ліки? Хтось із дому приносив усе, що було. А одного разу приходить один чоловік і зізнається: «Я відкрив квартиру». Викруткою акуратно відчинив вхідний замок, взяв лише ліки, та зачинив назад. У багатьох квартирах знесло вхідні двері: вікна в під’їздах вибиті, вибуховою хвилею виносило двері. До таких квартир заходили і шукали ліки. Моя дитина вистояла саме на тих ліках, які принесли чоловіки. «Людей з-під завалів вже не діставали» Як діставали людей з-під завалів? Ніяк. Щоби проводити якісь роботи, треба було, щоб вогонь хоч на якийсь час припинився. Але весь березень і квітень були страшні обстріли. Завали розбирати було практично неможливо. Якийсь час навіть людей ховати було неможливо. Тому що поки ти копатимеш яму, тебе самого може вбити. Ми взагалі не могли вийти з укриття, взагалі! Ти навіть до трупа, якого бачив на вулиці, не міг підійти, щоб поховати, які вже там розгрібання завалів… Незважаючи на те, що всі захисники Маріуполя вже перебували на «Азовсталі» і в місті не залишалося наших військових, Маріуполь продовжували бомбити.
Спочатку комунальні служби збирали трупи на вулицях і ховали їх у спільних могилах, але потім по комунальниках теж почали стріляти.

У моєї 10-річної доньки повне неприйняття всього російськогоДо війни вона дивилася якісь російські фільми, слухала російську музику. Зараз – категорично ні.
Запитує мене про когось, наприклад, про якогось актора чи співака: «Він російський?» – «Так». Вона одразу морщиться: «Бе-е-е, фу!». Повне заперечення. І так поводяться маріупольські діти, яких знаю чи про яких чую. Їм не треба нічого пояснювати, розповідати, хто такі росіяни – вони самі все бачили, самі все зрозуміли, незалежно від того, скільки їм років. Ці діти ненавидять усе, що хоч якось пов’язане з Росією. Вони малюють розірвані російські прапори. У Маріуполі зараз йде партизанський опір. І активну участь у ньому беруть підлітки. До речі, у День Незалежності на даху однієї будівлі партизани вивісили український прапор. Як вони його пронесли та повісили – просто диво якесь… «На площі біля Драмеатру грають дитячі спектаклі» Дуже багато людей з мого району ховалися у Драмтеатрі. Всі були впевнені, що по ньому точно не вдарять: адже там немає військових, там тільки мирні, і поряд з ним величезними літерами написано «ДІТИ».  По Драмтеатру вдарили невдовзі після того, як розбомбили пологовий будинок. Породіль та новонароджених евакуювали у праве крило Драмтеатру – там розташовані гримерки, в яких було відносно тепло. І удар припав саме на праве крило. А тепер окупанти просто залили хлоркою та забетонували трупи. І грають там спектаклі, дитячі зокрема. Скільки до війни маріупольців виїжджало за кордон – у справах чи у турпоїздки – хоч один з них у якійсь країні влаштував пікет під гаслом «Врятуйте Маріуполь від укрофашистів!»? У тих же соцмережах були крики про допомогу – «Караул! нас «азовці» гвалтують та вбивають!»? Вони називають «азовців» фашистами – пред’явіть мені, мешканці Маріуполя, докази хоча б одного злочину проти людства, скоєного «азовцями»! У мирний час скільки моїх знайомих їздило до Львова, і приїжджали звідти з сувенірами, чудовими фото та з позитивними емоціями, а не з побитими фізіономіями за те, що говорили там російською. «Коли ми під’їхали до українського блок-поста, у дітей почалася істерика: «Наші! Ми вдома!» Ми виїхали з Маріуполя в останніх числах березня. Виїжджали під мінометним обстрілом, молилися вголос. Чоловіки зібрали машини з кількох пошкоджених, і ми на них доїхали до першого блок-поста на в’їзді до міста, через який росіяни заходили до Маріуполя. Коли дісталися цього блок-поста, нас обшукали і далі пропускали вже пішки.
Людей було просто море – всі намагалися як завгодно і на чому завгодно покинути місто. Там стояли «ДНРівські» автобуси, які вивозили людей лише до окупованого Володарська – маленького містечка під Маріуполем. Але якщо потрапляєш до Володарська, то розумієш, що дорога в Україну тобі закрита: там стояло кілька колон автобусів тільки на Ростов. Росіяни ходили серед нас і агітували: «А почему вы не садитесь? Вот вам комфортабельные автобусы, пожалуйста. Мы всех вывезем в Ростов». Ми знали, що нам за будь-яку ціну треба потрапити до Бердянська, бо тоді звідти ще випускали на Запоріжжя. З Бердянська ми їхали перевізником, на мікроавтобусі. І коли дісталися першого блок-поста в «сірій зоні» між росіянами та нашими, обернулися і побачили, що ця колона йшла кудись за горизонт йшла, її кінця навіть не було видно.
На дорогах, якими ми їхали, було багато згорілих машин. І ці речі, розкидані з валіз… До кінця життя не забуду згорілий білий джип, поруч винесене з нього обгоріле дитяче крісельце і біля нього обгорілі дитячі черевики. У нашому мікроавтобусі їхали жінки, старі та діти. Діти були дуже вимотані дорогою, а російських блок-постів від Бердянська було дуже багато, і на кожному – обшук та суцільне хамство… Тільки від’їдеш від одного блок-поста, через якийсь час потрапляєш у чергу біля іншого.
З автобусів виходити не дозволяли, казали: захочете до туалету – сідайте просто біля автобуса. І ось проїжджаємо черговий блок-пост, їдемо далі, і раптом хтось із дітей вдалині побачив український прапор. У дітей почалася істерика. Вони почали кричати: «Це наші! Подивіться, це наші! Це Україна!». Боже, як ми плакали… Заїжджаємо на блок-пост, стоять наші хлопчики, один заходить до мікроавтобуса перевірити документи – а у мікроавтобусі плач, істерика, діти кричать: «Наші! Наші! Ми вдома!», кидаються йому на шию… Він спочатку намагався заспокоїти всіх: «Все добре, ви вже в безпеці». Але потім у самого навернулися сльози, коли побачив, як ці брудні діти, які місяць не милися в бомбосховищах, тягнуть до нього замизкані рученята та кричать: «Наші! Ви ж наші!»

Источник