«По ночах я вигулювала собаку і малювала балончиками синьо-жовті прапорці на стовпах», — ІНТЕРВ’Ю З МАРІУПОЛЬЧАНКОЮ

Це історія про жінку, яка ніколи не публичною. І взагалі-то, жила своїм звичайним життям. Все змінив 2014-й…

Олена Золотарьова родом з греків Приазов’я, народилася і все життя мешкає в Маріуполі. Закінчила філологію в МГУ та вже більше 20 років викладає англійську мову. Ніколи особливо не цікавилася суспільно-політичним життям України, але події в місті у 2014 році змусили її діяти.

До 2014 року

Після закінчення школи у 1995 році я вступала на юридичний факультет Донецького університету, але отримала двійку на вступному іспиті. Для мене це було трагедією. Я була відмінницею, однією з найкращих учениць в класі і чи не єдина, що не вступила у рік після завершення школи. Було дуже соромно, хоч і розуміла, що, скоріш за все, мені просто намалювали двійку, бо на юридичний простих дітей брали рідко. Наступний рік просиділа вдома, а потім вступила в Маріупольський гуманітарний інститут на новогрецьку та англійську філологію.

Вчилася дуже добре, отримувала підвищену стипендію від колишнього мера Юрія Хотлубея — 45 грн. Смішні гроші навіть на той час. Мені їх навіть на проїзд ледь вистачало. Після закінчення університету з «червоним» дипломом лишилася там викладати новогрецьку. Через пару років народила сина і після декрету вийшла працювати викладачкою англійської мови у 2007 році, і вже в інший університет — ПДТУ.

Там я протрималася майже 10 років. Спочатку було класно, бо керівництво дозволяло нам працювати за експериментальною системою, яка дійсно давала чудовий результат для студентів у вивченні англійської мови. Але потім фінансування почало згортатися, система відкочуватися назад і врешті наступила знову «доба застою». У 2016 році я зрозуміла, що не можу ефективно навчати при таких умовах і повністю пішла у викладацьку приватну практику, оформивши ФОП.

У п’ятнадцятому році я ще й вступила до аспірантури з культурології у свій рідний МГУ. Закінчила її, але дисертацію так і не дописала, бо дуже багато часу йшло на мою волонтерську та громадську діяльність.

Ставлення до Майдану

За Майданом спостерігала, багато читала, але не можу сказати, що цілковито підтримувала. З моїх знайомих ніхто в Київ тоді не їздив і мені не було в кого спитати, що ж там і хто там. Плітки ходили різні, але намагалася в них не вірити і думати критично.

Дуже мені не сподобалося, коли 30 листопада 2013 року розігнали студентів. Говорила, що не знаю проплачено там чи ні, але бити людей не можна в жодному разі.

Коли розпочалися в лютому розстріли — я зрозуміла, що ті люди точно не за гроші помирають, вони віддають життя за Україну. Я передивилася всі відео розстрілів, які змогла знайти і вдивлялася в очі тих хлопців. Після того для мене звичайне життя дім-робота-дім вже було неможливим. Щось перемкнуло всередині.

Окупація Криму

Коли стався Крим, я відчула, що насувається щось страшне. Захоплення Верховної Ради АР Крим 27 лютого 2014 року показало, що це роблять не наші. Мій батько погано ставився до Майдану, але як тільки почалися кримські події — він одразу зрозумів, що то справа рук Путіна, якого він ненавидів ще з часів російсько-чеченської війни.

Після захоплення Криму батько вивісив на балконі прапор України і зараз такого патріотичного чоловіка ще треба пошукати (ред. — сміється).

Аж до сліз було, коли моряки в Криму на кораблі «Костянтин Ольшанський» співали пісню «Воїни світла», і не здавалися до останнього. Мене це тоді дуже злякало, що так само можуть вдертися до нас і поміняти за день прапори.

Події в Маріуполі

Ось після того я почала шукати проукраїнську спільноту в Маріуполі. У квітні я випадково побачила у Facebook допис Анни Мурликіної про збір патріотичних маріупольців. Пам’ятаю, як нас стримувала міліція. Постійно говорили, щоб ми не виходили, сиділи вдома, не збиралися на мітинги.

Всю ніч не спала, коли відбувалося захоплення військової частини. І потім так пишалася, що відбили атаку, що ми єдине таке місто на Донеччині. А потім сталося 9 травня. І після того я вже не змогла сидіти вдома.

10 травня ми з мамою пішли до блокпосту в сторону аеропорту, щоб запитати військових, які речі їм потрібні. Але нікого там не побачили, вони відійшли далі. Розповіла це нашій проукраїнській спільноті і зі мною сконтактувала дівчина та запропонувала поїхати на її машині до аеропорту, так як пішки туди не дійти. Ми не знали одна одну, але чомусь довіряли. Завантажили весь багажник водою для військових, бо спека була страшенна, і поїхали. Хлопці спочатку поставилися до нас з недовірою, а потім роззнайомилися.

Тоді в армії був період «голі-босі» і ми возили все: від шкарпеток до тушківки. Розподілили між нашою патріотичною тусовкою, хто на які блокпости їзде та почали допомагати.

У липні 2014 року ми за два дні розфарбували Пост-мост у синьо-жовтий колір. Це було рівно через місяць після того як у місті пройшла зачистка 13 червня. Фарбували цей міст і думали про те, що 14 червня на цьому мосту розстріляли з гранатомета машину прикордонників, і що по нас зараз теж можуть шмальнути. Але нас було чоловік 200 і відчувалося піднесення духу.

По ночах я виходила вигулювати собаку і малювала балончиками синьо-жовті прапорці на стовпах. Наступної ночі бачила, що хтось їх перемалював на кольори ДНР і замальовувала зверху синьо-жовтим. Також помічала, що ті стовпи, до яких я ще не дійшла, вже розмалювали в кольори нашого прапору. І аж у 2020 році я познайомилася з людиною, яка випадково в розмові згадала, що малювала стяг у нашому з нею районі.

Війна

Найстрашнішим моментом для мене став наступ росіян через Новоазовськ наприкінці серпня 2014 року. Це був єдиний раз за всю війну, коли я перелякалася. Ніколи до цього і потім мені так лячно не було. Навіть коли їздили з волонтерською допомогою на передок і під час того починалися обстріли, то тихенько собі ховалися в бліндажі та пересиджували. У мене є така особливість: коли якась стресова ситуація, то я не боюся — страшно вже потім. А того спекотного серпня злякалася, тому що на той момент мене вже всі знали через волонтерську діяльність, я не ховалася. Тобто якби в Маріуполь зайшли російські найманці — по мене б прийшли. Вихід був один — їхати. А в мене дитина, ще й чоловік не хотів переїжджати. З наших волонтерів тоді ніхто так і не поїхав з міста і, на щастя, наступу не сталося.

Згадується одна яскрава ситуація у період серпневого наступу росіян. Приїхали на блокпост, який був на Східному мікрорайоні. Як завжди, питаємо: «Хлопці, чого у вас тут не вистачає? Що привезти наступного разу?». А вони кажуть: «Привезіть пляшки». Здивовано питаємо: «Які пляшки?». Відповідь: «А у нас нічого немає. Якщо буде наступ — то будемо коктейлі Молотова кидати. Ми ж на танк з автоматом не підемо».

Тоді я вперше не бачила впевненості в очах наших захисників.

Спочатку їздили лише на блокпости, а коли вже нам довіряли, то пропускали і вглиб фронту. Відвозила волонтерську допомогу до 2017 року, зараз займаюся збором коштів на народні нагороди військовим від маріупольців.

Відзнака називається «Відстояли. Перемогли». Це така подяка цивільних за захист. Моя справа — провести коштозбір серед небайдужих маріупольців і повідомити тим підрозділам, що звернулись з проханням нагородити бійців, скільки відзнак ми можемо забезпечити. Рішення кого саме нагороджувати залишаємо на розсуд побратимів.

Політична діяльність

У вересні 2014 року я побачила допис Максима Бородіна про те, чи потрібно йому йти на парламентські вибори. Пам’ятала Максима по еко-протесту 2012 року. Батько однокласника мого сина, якого я добре знала як порядну людину, запевнив, що Максим не куплена людина, бо товаришував і працював з ним довгі роки. А такі чутки вже тоді почали поширювати ахметовські структури, щоб підірвати довіру до набиравшого силу еко-протесту 2012 року.

Так я і прийшла на зібрання, де ми вирішили йти в політику. Причина дуже проста — було чітке розуміння, що поки військові на передовій, нам потрібно щось робити в тилу. Тоді ми були з головою поринуті у допомогу нашим захисникам, але в той же час розуміли, що треба створити умови, щоб їм було куди повертатися. Адже була не тільки зовнішня агресія, але й великі внутрішньодержавні проблеми. Якщо змогли допомогти фронту, то невже не зможемо тут.

Створювати щось з нуля нашу проукраїнську волонтерську спільноту не лякало. Ми бачили хлопців в капцях і залізній касці, а потім змогли їх взути та вдягнути. Ось так ми пішли на парламентські вибори, підтримавши Максима Бородіна. Я була спостерігачем на тих виборах і було приємно бачити здивування спостерігачів від інших кандидатів, що ми тут стоїмо безкоштовно, за ідею.

У 2015 році на місцевих виборах декілька наших людей пройшли у міську раду і потім там «робили погоду» проросійським та ахметовським депутатам.

На цих виборах я теж була в партійному списку і готова була стати депутаткою, бо вже «поварилася» в цьому 5 років як помічниця депутата минулого скликання від «Сили Людей» і знаю як там все влаштовано. Насправді, бути депутатом — це складно. Звісно, якщо йти туди працювати на благо громади, а не «порішати». Це не преференції, як здається на перший погляд. Якщо вже тебе обрали люди, то ти собі не належиш, ти повинен для них працювати, не покладаючи рук. Тому після виборів я зітхнула навіть з полегшенням, бо була у списку 5-та, а пройшло 4-ри депутати від нашої політичної сили. Зараз продовжую бути помічницею депутата.

Ми все вирішуємо командою, тому будемо дивитися чи балотуватимуся через 5 років.

Источник