Поліціянт з Маріуполя, поки відновлюється після полону, збирає гроші на дрони — новости Мариуполя

До початку повномасштабного вторгнення Олександр Родолєс працював у Маріупольському районному управлінні поліції. Не замислюючись, став на захист рідного міста та жителів. Спочатку виконував поліцейські обов’язки, згодом, коли місто було повністю оточене, приєднався до військових. З ними прорвався на «Азовсталь», звідти потрапив до російського полону. 21 вересня, під час великого обміну, Олександр повернуся в Україну.
Був там, де потрібен Про те, що Олександр стане поліціянтом та присягне на вірність народові України, він знав з дитинства. «Мій батько поліціянт. Будучи маленьким, я бачив його роботу зсередини, пишався ним і дуже хотів бути схожим на нього. Тому коли прийшов час, питання вибору професії не стояло». Після 9-го класу Олександр поїхав навчатися до юридичного ліцею. Потім вступив до Національної академії Міністерства внутрішніх справ у Києві. «Там навчався два роки, на третій — почав проходити практику. Поїхав до рідного Маріуполя і став помічником оперуповноваженого у Маріупольському районному управлінні поліції». 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, близько 5-ої ранку Олександру зателефонував начальник сектору. «Нас зібрали по тривозі. Провели інструктаж і ми всі приступили до виконання своїх обов’язків. Про те, що треба евакуйовуватися ніхто не казав. Всі розуміли, що повинні бути в місті і надавати допомогу цивільним». Вже згодом пропонували виїхати з Маріуполя, проте Олександр твердо вирішив: буде там, де він може стати корисним.

Проривалися в повному оточенні Коли Центральний район був практично захоплений, поліціянтам надійшла команда евакуйовуватися. «Але це було дуже небезпечно. Ми повинні були сховати зброю, жетони, посвідчення і вивезти їх. Хтось ризикнув і поїхав. Але я остаточно вирішив залишитися в місті. Тим паче дуже розраховував на деблокаду». Тоді Олександр перейшов до Головного управління нацполіції області. Три дні він виконував ті ж самі задачі, що і у райвідділі. Коли обстріли стали ще сильнішими і було неможливо виконувати ці задачі, Олександр з товаришем приєдналися до «Азову».
Потроху Олександр з побратимами відходили. Коли вони були на крайній позиції, їм повідомили, що буде евакуація на «Азовсталь».
«Але дізналися про це ми занадто пізно. Тому проривалися на територію заводу в повному оточенні 18 квітня. Нас було 70, але, на превеликий жаль, до місця дісталися не всі». Переправою через річку на територію заводу Олександр отримав уламкове поранення голені. «Уламок витягнули вже на «Азовсталі». Рану обробили, забинтували. Декілька разів просто міняли бинти. Через чотири дні після поранення я повернувся у стрій і пішов на позицію». Без води, їжі та медикаментів На «Азовсталі» було дуже важко. Російські військові скидали надважкі бомби, обстрілювали з усього, що тільки в них було. «Якось вони кинули бомбу на бункер, де була їжа. Конструкція не витримала. Відтоді, щоб взяти продукти, доводилося просто неба під обстрілами викопувати її». Військові розуміли — надовго продуктів не вистачить, тому намагалися економити. Їли ми один раз на день. Кружку слабенького чаю ділили на декількох. Але наша віра в перемогу давала сил. Ми вірили, що до нас прийде допомога, місто деокупують і ми рвалися до бою Ще був великий дефіцит ліків. Поранення щодня отримували багато бійців, а лікарі просто не встигали надавати їм належну допомогу.

Практично всі захисники отримували контузію.
«Спочатку їм допомагали, капали. Потім просто було нічим лікувати. Закінчилося все — починаючи від знеболювальних, закінчуючи антибіотиками. Залишалися лише бинти». «Висновки робіть самі» Коли захисники Маріуполя отримали наказ скласти зброю і виходити з «Азовсталі», Олександр був на позиції. «Мій старший на позиції прийшов і повідомив, що буде евакуація з території. Нам не казали, що на нас чекає полон. Говорили про подальший обмін, згідно з Женевською конвенцією». На виході військових зустрічала російська спецслужба.  За умовами Женевської конвенції, полонені мали право на телефонні розмови з родичами. Хоча, як тільки захисників привезли до колонії, росіяни про це чомусь забули. «Нам ніхто не давав можливості телефонувати близьким. Рятувало те, що деякі люди могли пронести телефон. Зв’язок був жахливий, але хоч інколи можна було набрати родичів. Хоча це було дуже рідко». Декілька разів Олександра возили на допити у Донецьк. Слідчі інкримінували йому статтю «Тероризм», за якою поліціянта могли засудити до 15-ти років ув’язнення, або ж до страти.
Все заради перемоги Про те, що відбудеться обмін, захисникам ніхто не казав. Лише, згадує Олександр, повідомили, що буде етап. «Це означало, що нас перевезуть в інше місце. Нам дали дві хвилини на збори. Спочатку відвели в камеру, там ми простояли близько 10-ти годин. Всіх повантажили у три вантажівки, до цього замотали руки і зав’язали очі. Ми не знали, куди і з ким їдемо». Спочатку привезли до Ростова, згодом літаком до Москви. Там ще зібрали людей і відправили всіх до Білорусі. «Нас привезли на кордон з Україною. Коли побачив український прапор — не повірив. Був готовий до чого завгодно, але не до повернення додому. Була нереальна ейфорія. Відчуття, що ти вдома, на рідній землі просто не передати словами». Наразі Олександр відновлює сили і чекає, коли повернеться на службу.
«Я знаю, що мушу продовжувати службу. Реабілітація буде тоді, коли ми переможемо. А поки кожен має робити все, для того, щоб це сталося якомога швидше». Тому наразі Олександр відкрив збір коштів для закупівлі дронів побратимам.

Источник