«Роздягали до трусів»: мешканка Маріуполя розповіла про звірства російських окупантів і фільтрацію — новости Мариуполя

Жителі Маріуполя розповіли про звірства російських окупантів, які їм довелося пережити, коли місто захопила армія країни-агресора. Багато людей перенесли фільтрацію.

«Наш будинок розташований у приватному секторі Приморського району, поблизу Азовського судноремонтного заводу. У 2015 році, коли були прильоти з боку «ДНР», ми дуже добре чули ці звуки завдяки морю. Там немає жодних будинків та інших будівель, які б перекривали луну. І в ранок 24 лютого теж почули звуки вибухів. Увімкнули телевізор. А там уже йшли новини, в яких розповіли про обстріл українських міст», – згадала 59-річна мешканка Маріуполя Ольга Бакалясова, яка до війни жила разом із чоловіком у приватному будинку з чотирма собаками та шістьма кішками. Війська РФ почали обстрілювати Маріуполь у перший день вторгнення. Вже тоді, внаслідок прильотів по східному району міста, було поранено 26 людей, деякі залишилися без даху над головою. Бакалясові допомагали постраждалим мешканцям, серед яких були пенсіонери. Вони на якийсь час селили людей у своїй однокімнатній квартирі. Наступного дня російські снаряди поцілили в квартиру друга Бакалясових. Житло повністю згоріло. «Ми зрозуміли, що все набагато серйозніше, а ми до цього були взагалі не готові й сподівалися, що це дуже швидко закінчиться, що це якесь непорозуміння. Можливо, це було безглуздо, але ж ти завжди сподіваєшся до останнього. На той момент ми точно нікуди не збиралися їхати», – додала жінка. Незабаром зникло світло, а потім і вода, на початок березня зник і телефонний зв’язок. Виїхати з міста родина ніяк не наважувалася, але сусіди розповіли, що снаряди прилітають уже по центру міста, а російська армія обстрілює житлові будинки, в яких мешкають мирні люди. «Води та світла у нас уже не було, але залишався газ. І ми дуже раділи цьому, бо було холодно. У мене в будинку була дров’яна грубка та запас дров, тому ми мали можливість грітися. А у багатоповерхівках люди просто замерзали. Це було страшно. Над нами весь час літали ці літаки, але на нас снарядів не скидали, вони бомбили центр. І «Азовсталь» – її бомбили з перших днів війни. Вибухи долинали кожні п’ять чи десять хвилин. Це був жах», – сказала маріуполька. За її словами, люди чітко знали, хто їх бомбить. «В України не було своїх бомбардувальників, а літаки, що обстрілювали нас, летіли з боку Єйська через море. Це все було чудово видно, ми ж жили прямо на березі моря», – заявила українка. Потім до маріупольського порту припливли російські військові кораблі. Але зайти вони не змогли, бо підходи до берега моря замінували. У цей момент обстріли ставали дедалі серйознішими. На початку березня російські ракети поцілили в багатоповерхівку, яка стояла навпроти будинку Бакалясових, і тоді місто опинилося в оточенні російської армії. Причому місцеві дізналися про це досить швидко завдяки «сарафанному радіо». Люди почали втікати від російських окупантів, на виїзд із міста потяглися колони автомобілів, на багатьох із яких були сліди обстрілів, частина була без шибок. Бакалясови не змогли виїхати з міста, оскільки вони не мали бензину.

«Багато людей пішки йшли з міста, деякі були на милицях, поранені. Одного разу ми побачили інваліда з церебральним паралічем, який ішов і штовхав свій візок, намагаючись покинути місто, – це одне з найжахливіших видовищ. Відстань там пристойна, пішки я б не дійшла, напевно», – розповіла вона. Тож сім’я зрозуміла, що потрібно йти зі свого будинку. У центральному районі біля місцевої митниці утворилося бомбосховище, де ховалися місцеві жителі. Спочатку там оселилися люди з довколишніх дев’ятиповерхівок із дітьми. Приблизно 50 людей жили у великій кімнаті поряд із виходом, у глибині будівлі розташовувалися гвинтові сходи, за якими було ще кілька кімнат. У бомбосховищі була каналізація, але вона практично одразу забилася. Щоранку о 6:00 Бакалясові ходили додому, щоб погодувати тварин. Але одного дня Ольга захворіла й вирішила переночувати в рідному домі. «Я залишилася і зрозуміла, що не зможу заснути, бо кожні 10 хвилин шмигали літаки. Вони летіли у бік міста, скидали бомби та летіли у зворотний бік. І, знаєте, у мене було таке відчуття, що ось зараз вони кинуть на мене. Я дивилася і думала: Господи, навіщо моє життя, робота? Тварини були в такому жаху, вони бігали, скиглили. А ми не знали, що робити. У бомбосховище їх не взяти. Єдине, що ми могли – нагодувати, закрити цю хвіртку та втекти», – розповіла жінка. 28 березня Ольга із чоловіком уперше потрапили під обстріл. «Ми почули вибух, а потім за нами ніби летить цунамі. Хвиля землі, цементу… Ми перелетіли на інший бік за багатоповерхівку. І кілька хвилин лежали, тому що було настільки страшно, що ми не могли поворухнутися. Чоловік сказав: «Усе, досить бігати, треба йти в сховище». І ми пішли назад. Воду набирали в декількох джерелах із землі – приблизно за 200-300 метрів від укриття. Продукти закінчувались – ті, що залишилися в бомбосховищі, їли один раз на день, в основному макарони. Виходили на вулицю та смажили їх із цибулею на багатті. Ні про яке м’ясо й не йшлося. Тільки одного разу після дощу виповзли равлики – і їх приготували на тому ж багатті. Наприкінці березня чоловік пішов на розвідку в пошуках продуктів. Так він дістався до місцевого ресторану «Оба-На», який був популярним серед маріупольців. У дворі він побачив труп жінки з обгризеними ногами. Безпритульним собакам теж не було чого їсти. «Це видовище я ніколи не забуду», – сказав він мені», – згадала жінка. У місті не було зв’язку, в бомбосховище постійно приходили люди, вони навіть не знали про бомбардування драмтеатру та лікарні, де загинули сотні маріупольців. Незабаром її чоловік пішов додому, а назад повернувся у пригніченому стані. «Все, у нас більше нічого немає», – сказав він. Житло було повністю знищено через обстріли. Так пара зібрала речі та вирішила поїхати з міста. Вони йшли пішки, берегом, який на той момент практично не обстрілювався, і бачили перед собою зруйнований Маріуполь, спалені будівлі, трупи людей, які загинули під обстрілами. Деякі сиділи на лавках, мертві. На виїзді з міста лежали тіла восьми мирних жителів із білими пов’язками. Евакуацією людей переважно займалося «мнс» «днр», тому людей вивозили виключно у той бік. Бакалясовим вдалося виїхати лише четвертого дня – 19 квітня. Автобус їхав через Оленівку – до Донецька, і саме там на сім’ю чекало нове випробування. «Відкатали наші пальчики, перевірили всі наші мобільні телефони, але ми їх почистили, бо нам сказали: «Жодних зйомок зруйнованих будівель». Нас люди попередили: якщо, не дай боже, щось знайдуть, то не вдасться виїхати. У Донецьку нас привезли в якесь відділення міліції і всіх там фотографували, потім довго перевіряли мобільники, записували наші дані, а з Донецька повезли на пункт пропуску з Росією, там нас перевірили капітально, чоловіків завели в окрему кімнату, жінок із дітьми пропустили. І там із ними «працювали». По одному всіх викликали до кабінету, роздягали до трусів, перевіряли наколки», – розповіла маріуполька. Окупанти змушували людей заповнити анкету, де було кілька запитань. Зокрема: «Як ви ставитеся до Росії?», «Як ставитеся до Путіна?», «Як ставитеся до «спецоперації»?» Маріупольцям довелося брехати, щоб вирватися із справжнього пекла. Але виїхати з «ДНР» вдалося не всім. Одного чоловіка відмовилися випускати попри вагітну дружину. Інших людей завантажили на автобус і відвезли до Таганрога. Там їх розмістили у великій спортивній залі, де були розкладачки з одноразовими ліжками. Людям допомагали волонтери. І, як не дивно, але Бакалясова каже, що ставлення до біженців було добрим. Потім сім’я відлетіла до Грузії до друга чоловіка. Те, що було в Маріуполі, Ольга порівнює з романом Стівена Кінга «Імла», в якому одне з американських міст поринуло у туман, сповнений різних монстрів. У Грузії жінка намагається налагодити своє життя. Її чоловік поїхав на заробітки до Європи, але всупереч усьому, пара сподівається повернутися до рідного Маріуполя. «Розумієте, Маріуполь завжди був російськомовним. І останнім часом місто відбудовувалося, у нашому районі був найкрасивіший пірс, фестивалі проводилися молодіжні. І молодь з усієї країни з’їжджалася до Маріуполя. Ми не готувалися до війни, у нас не було нацистів, не було протистояння. Ми не чекали на «русскій мір», але тепер усе наше життя, яке ми собі створювали, воно зруйноване повністю», – підсумувала Ольга.

Источник