Тиха вуличка. Тільки трамвай
З гуркотом вилетить з-за повороту.
Вожатий дзвонить: «Гей, не позіхай!»
Перехожий відмахується: «Чого там!..»
Цвітуть акації. Осяде пил,
Який ліниво проплив за трамваєм.
А ще іноді таке буває:
У вуличку загляне автомобіль.
Даніїл Чконія
Відомий маріупольський краєзнавець, кінематографіст і псиьменник Сергій Буров розповів, як розвивалася у різний час Слобідка Маріуполя.
Історик кінця XIX століття пише: «Частина міста між ним і морем відома нині під ім’ям Слобідки. Початок її відносять до 40-х років XIX століття». Генерал-губернатор Воронцов дозволив селитися на березі моря відставним солдатам і робітникам. Таке поселення містяни терпіли тому, що слобожани були працівниками на гавані, і схаменулися тільки тоді, коли утворилося майже місто в чотири довгі вулиці. Постало питання про виселення, але 30 березня 1859 року вийшов указ, за яким у Маріуполі дозволено зараховувати не греків до спільноти окремої від грецької…»
Читайте також: Розповідь Сергія Бурова про архітектурний та розвиток Маріуполя
Слобідка побудована бувалими солдатами і моряками, відважними рибалками, умільцями-ремісниками, ризиковими торговцями. Тут примудрялися за ніч побудувати хатку-землянку, накрити її очеретяним дахом, скласти найпростішу піч і до ранку розпалити її. І нічого не могла вдіяти міська влада із «самозабудовниками» — за царськими законами, не дозволено було руйнувати опалювальні, а отже, придатні для життя оселі. Старожили розповідали: мовляв, тому-то й невисокі старовинні будинки в цьому славному районі нашого міста. Щоправда, люди, наділені практичним складом розуму, вважають: слобідські будови від самого початку були вищими, а за багато десятиліть осіли через слабкість тутешніх ґрунтів, підтоплюваних періодично морською водою. Може, так воно і є?
Чотири поздовжні вулиці поселення «між містом і морем» ще до революції були «пронумеровані»: та, що ближче до нагірної частини Маріуполя, називалася Першою Слобідкою, а наступні за нею, відповідно, Другою, Третьою і Четвертою. За радянських часів Перша Слобідка отримала ім’я героя громадянської війни Григорія Котовського, Друга — голови ВЦВК РРФСР Якова Свердлова, Третя стала Донецькою, Четверта — Транспортною. Остання — тепер іменується вулицею Лінника. Михайло Васильович Лінник — колишній інструктор фізкультури Маріупольського порту, був удостоєний за подвиги в роки Другої світової війни звання Героя Радянського Союзу. Під час декомунізації вулицям Котовського і Свердлова повернули первісні імена, а Друга — Донецька і Четверта — Лінника зберегли назви, набуті за радянських часів. Тепер, якщо на Слобідку завітає якийсь допитливий приїжджий, у нього буде привід поміркувати, куди поділися Перша і Третя Слобідки.
Ще до революції була побудована залізнична школа. У ній навчалися діти працівників Катерининської залізниці, тепер вона називається Донецькою, з усіх станцій і полустанків від Маріуполя до Волновахи. А розташоване поруч Пушкінське початкове училище призначалося для чад інших мешканців Слобідки. Після громадянської війни залізнична школа отримала номер «30», і в ній було дозволено навчатися всім дітям із прилеглих вулиць. Школа ця славилася своїми педагогами. Будівлю Пушкінського училища пізніше переобладнали під клуб, який згорів під час війни.
Читайте також: Як маріупольці раніше їздили на завод — розповідь Сергія Бурова
На місці нинішньої школи №37 височіла колись Костянтино-Оленінська церква. У народі її називали слобідською. В експозиції маріупольський Храм побудували за проєктом Віктора Олександровича Нільсена незадовго до Першої світової війни, а взимку 1936 року підірвали… без жодного проекту… На місці церкви звели школу. Тут варто згадати її першого директора. Це Іван Спиридонович Журавльов. На жаль, його учнів залишилися одиниці. Не минуло й трьох років, як у навчальних класах був розгорнутий госпіталь для поранених і обморожених бійців Червоної Армії, учасників радянсько-фінської війни. Сюди ж стали надходити командири і червоноармійці, які дістали каліцтва на фронтах Вітчизняної війни, що почалася… Якось у газетах з’явилося повідомлення, що школа-ветеран перебуває під загрозою руйнування. На тривожний сигнал відгукнулися підприємці — колишні учні «тридцять сьомої», і не словом, а ділом: виділили кошти для ремонту «альма-матер». З випускників школи №37 варто назвати Олександра Павловича Дубнова, видного вченого з Сибірського відділення Академії наук Російської Федерації, економіста і політолога, доктора економічних наук, професора, автора численних наукових праць.
На Слобідці колись було кілька пекарень, але найзнаменитішу тримав Іван Якович Марапульцев, у народі відомий, як Марапулець. Будинок на розі Вокзальної вулиці та Першої Слобідки, де вона була, зберігся досі. Сюди ходили по пахучий хліб, ароматні здобні ватрушки навіть із центральної частини міста. У двадцяті-тридцяті роки слобідське населення лікував легендарний фельдшер Олександр Шеїн. За будь-якої погоди він вирушав на виклик до хворого, і його поява в домі з парасолькою і потертим лікарським саквояжем була першим кроком до зцілення хворого. Його лікарські здібності визнавали авторитетні маріупольські медичні світила з дипломами столичних університетів, а вже про пацієнтів годі й казати.
Тієї ж пори, коли опікувався хворими і стражденними фельдшер Шеїн, у будинку на вулиці Вокзальній, що й нині стоїть під самою кручею, наприкінці 20-х років мешкав паровозний машиніст Кашуба — міська знаменитість: ніхто краще за нього не грав на баритоні й басі в місцевому духовому оркестрі. Значно пізніше в цей самий будинок вселився з сім’єю відомий маріупольський лікар, хірург, кандидат медичних наук Петро Деонисович Топалов. У вересні 1962 року Петро Деонисович виконав унікальну операцію з приживлення відрізаних циркулярною пилкою пальців руки робітника-теслі. Звичайно, це була не єдина операція такого роду. Але вершиною його як хірурга було вирішення проблеми контрактури Дюпюїтрена — важкого захворювання, за якого покручені пальці рук завдають постійного болю.
Читайте також: Історія Літнього театру у Маріуполі
Про слобідських шибайголовах ходили легенди, але вони виростали, ставали моряками і воїнами, інженерами і сталеварами, лікарями і художниками. Тут пройшли дитинство і юність легендарного генерала Латишева. Георгій Олександрович розпочав свій бойовий шлях ще в громадянську війну, незаслужено зазнав репресій, воював із гітлерівцями, а коли вийшов у відставку, повернувся до рідного міста, виступав із лекціями та доповідями, зустрічався з молоддю. Варто згадати і відомого українського кінооператора та режисера Олексія Олександровича Мішуріна. І для нього Слобідка — мала батьківщина. Свого часу зняті ним фільми «У далекому плаванні», «Максимка», «Роки молоді», «Врятуйте наші душі», «Королева бензоколонки» тощо мали великий успіх у глядачів. І ще один уродженець старовинного маріупольського поселення — Євген Миколайович Митько. За його сценаріями знято кінострічки «Бур’ян», «Там, далеко за річкою», «Циган», «Дударики»…
Слобідка, Слобідка, пронизана солоними морськими вітрами, запахами риби і вугілля, гуркотом поїздів, що проходять, легендами і бувальщинами…
Раніше публікували розповідь Сергія Бурова про Реальне училище Маріуполя.
Фото: з відкритих джерел