Відомі письменники Донеччини

Сьогодні, 3 березня, відзначають Всесвітній день письменника. Розповімо вам про відомих письменників Донеччини.

Наш край — багатий на письменників. Хто і де працював та про що писав, читайте у нашому матеріалі.

Валерій Гужва

Валерій Гужва — український письменник, прозаїк та поет. Народився у Покровську Донецької області. Є членом національної спілки України. 

Середню освіту здобув в Ужгороді. У 1958 році закінчив факультет журналістики Київського університету. Друкується від 1962 року. Перші вірші надрукував у журналі «Прапор» (нині «Березіль»). Працював на українському телебаченні, заступником головного редактора видавництва «Молодь», потім у видавництві «Український письменник».

Автор збірок віршів «Огоньок», «Дуель», «Імена», «Місто», «Розмова», «Вічна спрага», «Біг часу», «Темні меди», «Крок», «Озеро», «Метроном», «Вертоград»; повісті «Сліпий дощ», «Забути, згадати», «Плато над прірвою», «Лакейський вальс»; роману «Рай»; казки «Пригоди бувалого солдата»; сценаріїв документальних фільмів, численних перекладів поетичних творів.

Валерій Гужва є автором сценарію мультфільму «Котигорошко».

Лауреат премій імені Володимира Сосюри (2002) та імені Ю. Яновського.

Іван Дзюба

Іван Дзюба народився у с. Миколаївка Волноваського району. 

1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською.

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Друкуватися почав з 1959.

У 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.

В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченк, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».

1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.

Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України.

У листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). Їздив на роботу громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.

1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Емма Андієвська

Народилася Емма Андієвська у Донецьку 19 березня 1931 року. Під час війни разом з родиною емігрувала на Захід.

Спочатку Емма Андієвська мешкала в Німеччині, згодом — у Франції, а потім — в Америці. Пізніше повернулася знову до Німеччини і там живе у місті Мюнхені. Вона авторка поетичних книг, а також збірок прозових творів (оповідань, романів). Наша землячка знана у західному світі і як художниця.

Емма Андієвська належить до найвідоміших поетів української діаспори. 

Критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й Артюра Рембо (французький поет), відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона ілюструє свої книги.

Літературна творчість нашої землячки представлена у багатьох збірниках прози й поезії. Головні з них:

Поезія: «Поезія» (1951 р.); «Народження ідола» (1958 р.); «Риба і розмір» (1961 р.); «Кути опостінь» (1962 г.); «Первні» (1964 р.); «Базар» і «Пісні без тексту» (1968 р.);

«Наука про землю» (1975 р.; «Кав’ярня» (1983 р,); «Спокуси святого Антонія» (1985 р.); «Вігілії» (1987 р.) «Архітектурні ансамблі» (1988р.).

Проза: «Подорож» (новели, 1955 р.); «Тигри» й «Джалапіта» (1962 р.); «Герострати» (1970 р.); «Роман про добру людину» (1973 р.); «Роман про людське призначення (1982р.).

Михайло Петренко

Говорячи про письменників Донеччини, ми не могли пропустити «слов’янського сокола» Михайла Петренка.

Михайло Петренко, ймовірно, народився у Слов’янську, український поет Харківської школи романтиків, автор віршів «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру…», «Ходить хвиля по Осколу…», які стали народними піснями.

Тривалий час біографія українського поета-романтика XIX століття Михайла Петренка була майже невідома.

Майже 30 років тому було беззаперечно встановлено, що поет народився 1817 року у Слов’янську і, як говорить його перший біограф А. Метлинський, «проживав та вивчав мову і побут в місті Слов’янську і його околицях».

1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати «по цивільному відомству».

Є свідчення, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841—1848 років в харківських альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Є відомості, що він написав п’єсу «Панська любов», але вона не збереглась.

Ірен Роздобудько

Роздобудько Ірен Віталіївна народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету. Працювала у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом та диктором радіогазети.

З 1988 року живе в Києві.

Перший детективний роман “Пастка для жар-птиці” вийшов у 2000 році. Ім’я авторки стало відомим серед широкої публіки. Твір здобув другу нагороду на конкурсі “Коронація слова”.

Письменниця видала книги «Ескорт у смерть» (2002, 2007), «Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері» (2005), «Ґудзик» (2005, 2011), які теж захоплюють читачів.

Автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Авторка двох збірок поезій.

Переможниця літературних конкурсів «Коронація слова» 2000, 2001 і 2005 років.

Володимир Сосюра

Письменник народився на станції Дебальцеве 6 січня 1898р.

У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього в бондарському цеху, телефоністом, чорноробом.

З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу.

Брав участь в Українській революції, спершу — в армії УНР, пізніше — в Червоній армії. По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922—23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—25).

Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів. Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. У них народився син Володимир.

У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану.

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією. У 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну».

Має у творчому доробку два романи і безліч віршів та поем.

Помер 8 січня 1965 року.

Василь Стус

Народився 6 січня 1938 р. у хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині.

Після закінчення школи навчався у Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював у газеті.

У 1959 р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.

З 1961 р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі.

У 1963 р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключений з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка.

У 1965 р. одружився з Валентиною Попелюх, народився син Дмитро.

У 1970 р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».

У 1972 р. разом з іншими українськими поетам його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії.

Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства.

У 1979 р. повертається та працює у Києві. У 1980 р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

28 серпня 1985 р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування.

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. помер.

Про його життя зняли фільм з назвою «Заборонений».

Олекса Тихий

Олекса (Олексiй Іванович) Тихий — український правозахисник, член-засновник Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Узгоджень (Українська Гельсінкська Група) народився 27 сiчня 1927р. на хуторi Іжевка бiля м.Дружкiвки (Донецька обл.). Закiнчив Московський державний унiверситет. Працював викладачем у школах Донецької областi.

У лютому 1957 р. заарештований i в квiтнi того ж року засуджений за «антирадянську дiяльнiсть» на 7 рокiв позбавлення волi i 5 рокiв позбавлення громадянських прав (дивіться — процесс 1957 р.). Приводом для засудження послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських вiйськ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему.

Вийшовши на волю в 1964 р., О.І.Тихий працював кочегаром, пожежним i т.п. Викладацька робота була йому заборонена.

У вереснi 1976р. разом з десятьма членами-засновниками пiдписав Меморандум Української Гельсiнкської Групи, яка виступила на захист прав людини в Українi.

У сiчнi 1977р. був знову заарештований i 1 липня того ж року рiшенням суду, який вiдбувся в м. Дружкiвцi («процес по справi Руденка-Тихого»), засуджений по ст.62 КК УРСР («антирадянська агiтацiя та пропаганда») на максимальний строк — 10 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв заслання з вiдбуванням покарання в колонiї особливого режиму. Суд визнав Тихого «виключно небезпечним рецидивiстом».

На захист Тихого виступили визначнi правозахисники Петро Григоренко, Андрiй Сахаров, Левко Лук’яненко, Олександр Подрабiнек та iншi.

Ув’язнення вiдбував в концтаборах Мордовiї та Пермської областi. Приймав активну участь в правозахисних дiях ув’язнених. Помер у в’язничнiй лiкарнi 6 травня 1984 р.

19 листопада 1989 р. його прах перепохований на Байковому кладовищi в Києвi поряд з прахом Василя Стуса та Юрiя Литвина.

Дивіться: Річниця смерті Олекси Тихого. Фільм про символ українського Донбасу

Це не усі письменники Донеччини, а лише частина з них.

Вітаємо усіх, хто є майстром слова і працівником пера.

Источник