Відрождження української церкви на Слов’янщині. Історія Отця Валентина

Час від часу сайт міста Слов’янська 6262.com.ua повертається до історії міста. Цього разу розкажемо про українського священика, який працював у Слов’янську та околицях.

Отець Валентин, або Кольченко Валентин Іванович, очолював відродження української церкви на Слов’янщині.

У своїй біографії священик писав так:

«Я, Кольченко Валентин Іванович народився 2 жовтня 1924 року у місті Слов’янську Донецької області в сім’ї службовця. Виховувався в релігійно-православному дусі, бо мама і батьки мами, і батьки батька були дуже релігійні, церковні люди і мене завжди водили до церкви.

Я любив церкву. В нашому місті було добре і богословське освічене духівництво і особливо протоієрей о. Костянтин Руницький (магістр богослів’я). Потім він був керуючим справами при Киівському Екзархаті, а потім ректором Московської академії, який добре знав моїх батьків і потім мені допомагав.

Деякий час я був послушником Глинської Пустині. Після розгону монастиря 1962 року більша частина монахів поїхала на Кавказ, мене постригли в монахи і я п’ять років жив у місті Щиграх Курської області та доглядав і поховав бувшого настоятеля Гл. Пустині Архимандрида Модеста Гамова.

Працював я по реставрації церков і цим заробляв я кошти. Шість років жив я у місті Тамбові у ректора семінарії Архимандрида Поліхронія Педанова, а потім переїхав до свого рідного міста Слов’янська, бо осліпла мама і дуже тяжко захворіла сестра.

На Україні почалося духовне і національне відродження, я в цьому відродженні брав активну участь і мене м. Антоній Мадсевич рукоположив в ієромонаха».

У 1992 році Валентин отримав сан священика і став настоятелем парафії св. Апостола Андрія Первозванного у Слов’янську.

Цьому передувала велика боротьба. На той момент у Слов’янську не було українських священиків.

Отець Валентин, відразу після повернення на Батьківщину підключився до розбудови української церкви. Ось як згадує про Отця Валентина у своїх щоденникових записах Олександр Возняк.

Від початку жовтня 1991 року: 

«Перед початком чергових зборів до мене підійшов чоловік невисокого зросту, років 65-ти, назвався Валентином Кольченком, сказав, що він монах закритої владою в 60-х Глинської Пустині (Сумська область), навчався в Одеській семінарії, але був виключений за «неблагонадійність», міщанин Слов’янська з діда прадіда, мешкає по вул. Комунарів (колишній Ковальській) і хотів би приєднатись до Андріївської парафії. Потім виступив на зборах. Розповів дещо про РПЦ, всім дуже сподобався. Для нас це був просто дар Божий, і вирішили, що він буде нашим духівником.»

Від 25 листопада 1991 року:

«Валентина Кольченка відрядили до Києва. Сподіваємось, що скоро у Слов’янську, а також у Донбасі буде, нарешті, хоча б один український священник».

У 1992 році священики почали добиватися виділення землі під храм для Української церкви. Отця Валентина у Кєві посвятили у сан ієромонаха. У травні цього ж року в оренду було надано приміщення по вулиці Центральній, 29. Влада міста пообіцяла згодом віддати її назавжди.

Від 8 травня 1992 року:

«Переддень Перемоги. Сергій Дряпак віддав ключі від приміщення. Отець Валентин привів з собою Володимира Мельничука і Андрія Гунченка. Прийшов і Євстафій Копач майстри на всі руки. Після оглядин зазначили, що не все так погано і що Андрій приведе робітників, закупить матеріали для косметичного ремонту і за пару тижнів все закінчать. Стало питання про церковне обладнання: престол, жертовник, ікони. Облачення,хрестів, свічників і багато чого ще теж не було. Доводилось все починати з нуля. Сподіватися на допомогу московських церковне випадало. Є. Копач пообіцяв списатися з львів’янами, вони-то вже обов’язково допоможуть. Отець Валентин збирається у Тамбов до архімандрита Поліхронія на лікування і також сподівається на деяку поміч».

Про Євстафія Копача, шановні читачі, ви вже знаєте з наших минулих матеріалів, але нагадаємо: До ноги причепили ланцюг та били в живіт, — політв’язень зі Слов’янська про катування КДБ

Перше богослужіння в церкві Слов’янська пройшло 16 травня 1992 року. Вся служба велася українською мовою. Народу, за спогадами священників, було багато. Місця було не дуже багато, то ж близько 10 людей стояли на сходах.

Отець Валентин  багато уваги приділяв відродженню української церкви не тільки в місті, але й в районі. Зокрема, в селі Прелесне перші проповіді він проводив у сільській хаті на території етнографічного музею. Послухати такі проповіді-лекції раз на тиждень приходило багато односельців.

О. Валентин представив пастві села Прелесне і нового молодого священника Отця Сергія, якого після закінчення Духовної семінарії направив до парафії Єпископ Ізяслав. О. Сергій  — став першим священником, що переїхав до села з міста Макіївки разом із жінкою Ларисою Миколаївною та сином-школярем.

Українська парафія в селі була відроджена з  першої третини 20-х років минулого століття майже через 70 років. (За свідченням А. Парамонова дерев’яна церква у с. Прелесне була побудована статським радником Василемм Висильовичем Бантишем 1793 року.

Після революції вже в грудні 1923 року було подано на реєстрацію Статут Громади УАПЦ с. Прелесного. Це була одна з перших українських церков на Донбасі. ЇЇ першим священником став о. Микола Нікуліщев, що перейшов з РПЦ до УАПЦ. Близько 1928 р. за надмірну, на думку комсомольців, націоналістичну активність і авторитет серед віруючих будівлю церкви було спалено. Фото церкви до сих пір не знайдено.

1924 року Донецька губернська антирелігійна комісія прийняла рішення про передачу в спільне користування тихонівцями і автокефалістами храму в селищі Ново-Слов’янськ).

Отець Валентин був одним із тих, хто самовіддано відстоював право українського народу мати власну Помісну Православну Церкву. За це одні висловлювали йому свою любов і шану, а дехто відкрито ненавидів.

За інформацією книги Т. Лисак «Видатні люди Слов’янщини»

Источник