“Вони ніколи не могли відібрати в мене мою віру”. Історія пастора, який вижив у Маріуполі — новости Мариуполя

Це історія віри та мужньої рішучості пастора та групи з 32 осіб, у тому числі членів їхньої церкви, які вижили та подолали російську облогу та штурм Маріуполя. В основі — уривки з особистого відеощоденника: «Сповідь маріупольця» про події, які пережив пастор Марк Басараб.

Пастор церкви у Маріуполі 28-річний Марк Басараб задокументував свою історію.
“24 лютого Російська Федерація оголосила війну і напала на нашу землю. Незабаром, за кілька днів, російська армія підійшла до Маріуполя, ми потрапили в оточення. Мої друзі та наша громада були в місті. На четвертий день війни Біля нас на Слобідку впали перші снаряди». Підсумовуючи ситуацію, Басараб знав, що робити. Його метою номер один стало: пережити наближення вторгнення росіян і врятувати якомога більше людей.  Після першої хвилі обстрілу Марк вийшов з підвалу. Район було зруйновано. Обабіч вулиць видно палаючі та тліючі будинки й автомобілі.  «Коли одна машина з родиною виїжджала з невеликої групи будинків, вона загальмувала на перехресті, намагаючись повернути ліворуч. Росіяни, які стояли на перехресті, посміхалися і махали руками, кажучи: «Привіт». Потім, коли машина розвернулася і почала від’їжджати, двоє військових підняли зброю та відкрили вогонь по задній частині машини. За лічені секунди автомобіль пригальмував, двоє передніх дверей відчинилися, і автомобіль плавно зупинився на узбіччі за 40 метрів. Четверо пасажирів уже були мертві або повільно вмирали», — згадує пастор. Марк розповів, що зрозумів, що треба шукати притулку. У церковній громаді їх було 16 людей. Разом з друзями провели розвідку місцевості, але виявилось, що люди в інших підвалах не хотіли їх впускати. Вони побігли до 37-ї школи, знайшли там притулок, куди можна було б спуститися. Було сиро. Раніше на місці школи була церква, але її комуністи підірвали. Церковні підвали стали першим поверхом школи. Комуністи зробили там котельню».

«Ми зайшли, провели одну ніч та вибухів не чули. Через це склалося враження, що війни не було. Мінус був у тому, що було холодно. Собачий холод! У лютому та березні було дуже холодно. Багато хто з нас спав у спальних мішках, одягнених у теплий одяг, під кількома шарами ковдр. Коли ми дихали – ми видихали пару. Пара була біла. Було холодно. Ми збудували там все досить швидко. Я ніколи не думав, що люди можуть за кілька днів перетворити нежитлове приміщення на житлове. Наших було 16 осіб в одній кімнаті. Коли ми заселилися, почали з’являтися інші люди. Незабаром нас уже було 32 особи». Люди були готові переночувати навіть біля туалету. “Тільки не виганяйте нас”, — просили вони. Оцінюючи ситуацію у школі з людьми, Басараб проаналізував: «Все добре. Давайте здобудемо продукти. Придумаємо місце для приготування їжі. Ось там і піч організуємо. Дров натягаємо, щоб колоти їх ближче до грубки для приготування. Загалом, поки що все ОК. Вперед». «Я усвідомив, що моє призначення та покликання на Слобідці. Моїм частковим завданням було не допустити появи мародерів у моєму районі. Я ходив різними дворами, знайомлячись з усіма людьми в нашому районі. Я міг зустрічатись з усіма. Щодня я ходив своєю вулицею. Загалом я обійшов близько ста будинків», — розповів Марк. Він згадує, що російські військові використовували пересувні крематорії для спалювання тіл мирних жителів, застрелених або вбитих вибухами. З тіл знімали одяг, забирали посвідчення особи, гаманці…здирали все. Потім тіла кидали в сміттєспалювальну піч. Спочатку одне тіло, потім друге, третє. Всередині печі включили газ і жар, щоб спалити тіла дотла.  «До 8 березня нам допомогав «Червоний Хрест», наступного дня його розбомбили і вони зникли з нашого життя. Потім допомогали військові, згодом поліція. Вони привозили нам продукти. Нам також допомагали волонтери». В день евакуації пастор разом з людьми, що ховалися разом з ним, поїхали до драмтеатру. Потім на блокпост, Мелекіно і до Бердянська. Звідти до Запоріжжя. Марк Басараб, парафіяни їхньої церкви та інші люди зараз у безпеці. Джерело: Слово про слово.

Источник