Український сценарист Ярослав Войцешек розповів про рідних з Маріуполя — новости Мариуполя

Сценарист “Сторожової Застави”, “Захара Беркута” та цілої низки інших українських фільмів уявити не міг, що реальне життя його рідних перетвориться на бойовик. Ярослав з Маріуполя. 24-го лютого його рідні опинилися в оточенні.

“Тоді був наступ на Київ, дуже серйозний і бурхливий. А Маріуполь відбивався непогано, тому що там була підготовлена лінія оборони. До мене мати дзвонила і питала, чи все у нас нормально. Вона більше переймалася долею Києва, аніж своєю”, – згадує Ярослав. Батьки Ірини Бекетової, дружини Ярослава, також були впевнені, що Маріуполю нічого не загрожує. Але вже на другий день повномасштабного вторгнення Ярослав та Ірина втратили зв’язок із рідними. Війна розділила родини по всій країні. В окупацію потрапило понад 3 тисячі населених пунктів. Про тих, хто залишився по інший бік фронту, рідні не знали нічого протягом багатьох тижнів, а то й місяців. “Ми передивлялися всі новини, пов’язані з Маріуполем, і шукали підтвердження, що наші будинки існують, – розповідає Ірина. – Це такі змішані почуття… З одного боку, хочеться побачити свій дім, з іншого – не хочеться, тому що ти можеш побачити його в руїнах”. Саме на одному з таких відео Ярослав побачив будинок своїх батьків: «Він виглядав цілим, прилетіло в район 2-го під’їзду, його зруйнували  наполовину. Але я побачив свої вікна, і трохи легше стало». “Я побачила, що наш дім… Його вже нема. І немає відповіді, живі твої близькі чи їх вже теж немає, – ділиться пережитим Ірина. – Були такі моменти, коли я відчувала, що в мене може не бути ані батьків, ані родичів …” Важливо! Під час війни тримайте номери найближчих людей не лише в телефонній книзі мобільного, але й випишіть їх в окремий блокнот. А краще – вивчіть напам’ять, аби завжди мати можливість за нагоди передати звістку про себе. “Окупація – це один із найстрашніших аспектів війни, – акцентує психологиня Ірина Фролова. – На жаль, ми не всесильні. На жаль, ми не можемо змінити все, що хочемо змінити. І якщо є можливість через волонтерів мати зв’язок – не телефоний, або хоча б вісточку про своїх рідних – звісно, варто це робити. І я впевнена, ви вже це робите або робили”. Першу звістку Ярослав та Ірина дістали через маріупольців, яким вдалося виїхати з палаючого міста. Подружжя отримало повідомлення від сусідів батьків, що вони живі.  Ярослав з Іриною вирішили, що мають будь-якими зусиллями визволити батьків з окупації: шукали волонтерів і транспорт, аби вивезти їх з міста. Аж раптом зіткнулися з несподіваною проблемою – батьки відмовились їхати. “Коли я казала тату, що є можливість сісти в машину і їхати, він у відповідь казав: “Це моя країна, мій дім, я нікуди не буду їхати. З якого це переляку, в нас є тут війська, все буде Україна!”, – пригадує Ірина. 

Ірина та Ярослав не могли змиритися з вибором батьків, подружжю бракувало слів, аби переконати рідних в тому, що тікати таки треба. “Розмовляти все одно потрібно, бо людина, яка перебуває в окупації, часто заморожує емоції, аби вижити, – пояснює Ірина Фролова. – Розмовляти треба чіткими аргументами, а не виливати на голову істерику, паніку і свої тривоги. Це точно не те, чим ви можете допомогти”. Врешті решт батьки самостійно прийняли рішення їхати з Маріуполя. Але тільки після того, як їхні домівки на їхніх очах перетворилися на руїни.  “Прилетіли до нас уламки, і почали вилітати шибки в кімнатах, – розповідають Сергій та Валентина Духно, батьки Ірини. – Ми заздалегідь приготувалися, у нас окремо були сумки з документами, з медикаментами, ще покидали у торби якісь речі і вибігли в тому, в чому були. Не встигли навіть їжу взяти. Спустилися в підвал, а там наш сусід, каже нам: “Дядько Серьожа, ваша квартира горить”. Ось тоді ми зрозуміли, що це все нас дійсно не омине…” Після втечі з Маріуполя мама Ярослава оселилася на Хмельниччині і наразі працює вчителькою в місцевій школі. А батьки Ірини вирішили бути ближче до доньки з зятем. Як і в усіх вимушено переміщених українців, нове життя батьків починалося з адаптації та вирішення дуже простих задач. Будь-яка турбота про комфорт близьких, які втратили все, допоможе збудувати нові опори. “Піти в магазин, купити елементарне: виделки, рушники, подушки, одну кастрюльку і сковорідку – здається, ну що тут такого! Та для людини, в якої нічого немає, це просто золотий запас побуту, – наголошує психологиня Ірина Фролова. – Замість того, аби випитувати якісь історії, краще спершу допоможіть зібрати людині базовий набір побуту, друге – допоможіть чимось зайнятися.  Це може бути робота, підробіток, або посидіти з чиєюсь дитиною – відчути себе в такий спосіб потрібним”.  Ірина Бекетова вчинила саме так – доручила своїм батькам няньчити кішечку Луну: «Я розумію, що батькам потрібна розрада. Кажу, до нас їде рудий ревізор. І це, як виявилося, така пігулка щастя! У татка, якому 71 рік, є дуже важлива справа: ганяти її, аби вона вночі давала спати». Мама Ірини Валентина вдячна доньці за таку компанію. Каже, що Луна в хаті за господиню: вчасно будить, регулярно вимагає смачну їжу та послуги масажиста. І насправді, надихає Валентину та Сергія жити далі.

Источник