З Маріуполя до Чернігова: як окупанти зруйнували життя молодої сім’ї — новости Мариуполя

Жахливий день, 24 лютого, кардинально змінив життя усіх українців. Російські окупанти досі продовжують нахабно руйнувати не тільки лікарні, університети, чи житлові будинки, а й людське життя. Марія, зі своїм чоловіком Денисом, до повномасштабного вторгнення, прожила в Маріуполі 3 роки. Переїхала сімейна пара через роботу Дениса, він військовий. З часом у них з’явилася донечка Варвара, та синочок Ярослав. Подружжя щасливо жило у чудовому українському місті, раділо кожному дню.

«За три роки, Маріуполь сильно змінився, про це говорили всі мешканці міста. За якісь пів року, місто стало настільки гарним. Моя мама, коли приїжджала в гості, дуже любила гуляти нашими парками, все таке красиве було, і дерева, і квіти, а тепер… Ми любили їздити до моря, годувати чайок, гуляти, і ні про що не думати, адже жити у місті, де є море – це найбільше задоволення. 24 серпня, 2021 року, відкрили нову зону біля моря, там було місце для пікніку, для діточок, все так гарно виглядало, що не хотілося їхати звідти. Також у місті була площа, зі статуями голубів, кожен з яких, відображав одну українську область. Зараз уже все це стерли, але, один знайомий приходив туди, зі своїм онуком, і пояснював, чим відрізняється кожен голуб, щоб той зміг відрізнити області. Ми з донечкою завжди чекали чоловіка з роботи, для нас, кожного дня, це було як свято. Дуже добре жили» – згадує Марія. Чутки, що може початися повномасштабна війна, ширилися містом довгий час. Люди знали про ворожі війська біля кордону, та, сподівалися, що ті, просто хочуть налякати українців. У Маріуполі навіть жартувати почали на цю тему. Люди, які все таки вірили, що щось станеться, навіть не могли собі уявити такого масштабу катастрофи. «24 лютого чоловік був у наряді,» – розповідає жінка, – «він зателефонував мені зранку, о 5-й годині, і повідомив, що почалася війна. Ми, одразу, почали збирати речі, щоб виїхати». Марії пощастило, що зі сторони шляху, яким вони виїжджали, ще не було окупантів, тому, в той жахливий день, вона, разом із дітьми, змогла покинути місто. Із 26 лютого повністю зник зв’язок у Маріуполі, жінка довгий час не могла зв’язатися зі своїм чоловіком. Ворог постійно обстрілював Маріуполь, і, одного дня, ракета потрапила в квартиру подружжя, що була на 5 поверсі. «Вікна, у квартирі, виходили на дві сторони, і я думала, що якщо будуть обстрілювати, то зі сторони кухні, ванни, балкону, тому чоловік переніс усі важливі речі у дитячу кімнату, на випадок, якщо пошкодять одну сторону, то інша можливо вціліє. На жаль, згоріло все. За що я пролила найбільше сліз, так це за те, що в мене нічого не залишилося від донечки, після народження: ні бірочки, ні крижми, ні першої ложечки на зубчик, нічого. Не зберегли і альбомчик, де були обведені ручки донечки та синочка. Чоловік тільки зміг, якось, забрати бірочку синочка. Вона лежала в коробочці, з бантиком, і він її вкинув у рюкзак. Згоріли всі документи, вдалося тільки паспорти забрати. Наша квартира була у гарному, якісно збудованому будинку. Дитяча кімната була красивою, яскравою, з усіма меблями. Для мене, у пам’яті, всі наші речі цілі, і досі лежать, у тій рожевій кімнаті» — говорить Марія.

Майже всі знайомі жінки, до кінця березня, коли відновився зв’язок, і дозволили евакуюватися, виїхали з Маріуполя. Вони розповідали їй, що, спочатку, військові попереджали, коли треба спуститися у підвал. Десь через тиждень, взагалі сказали, що краще не виходити зі сховища. Іноді, якщо треба щось принести, хтось із чоловіків виходив, але були випадки, коли й не поверталися. Коли окупанти дійшли до будинку, то люди розбігалися куди могли, та деякі підвали були уже повністю заповнені. Не виїжджали із міста люди літнього віку, або ті, кому немає до кого їхати. Одна знайома Марії, у 2014 році, уже тікала від війни, з Донецька, вона покинула все, і розпочала нове життя у Маріуполі, знайшла чоловіка. Навіть, попри те, що жити там неможливо, вона відмовилася знову тікати, бо вже немає сил починати нове життя. Щодо колаборантів, Марії також є, що сказати: «Всі колаборанти мають бути покарані. Якщо вам не подобалося так жити тут, то збирайте свої речі, та й їдьте, кордон не далеко. Вони зрадники. Наші чоловіки, сини гинуть. Знайомого визволили з полону, то на нього страшно було глянути, інша людина. Немає їм прощення! Буває, бачу коментарі « та ми допоможемо відбудуватися, чому ви так до нас ставитеся?». А як до вас ставиться? Ви розбили вщент 90% міста, забрали наше життя, звісно ми так ставимося.» Жінка навіть не думала їхати за кордон, щоб не кидати свого чоловіка. Вона розуміє, що, якщо Денису вдасться приїхати, хоча б на кілька годин, і побачити дітей, то в Україні це організувати простіше. Спочатку, мама, з дітьми, відправилася на Західну Україну, а через деякий час, вирішила поїхати в Чернігів, до батьків. Марія говорить: «Чернігів зустрів добре. Всі добре ставляться, коли дізнаються звідки я, то співчувають. Люди завжди готові допомогти. Місто гарне, воно вистояло, сподіваюся вистоїть і надалі. Люди в місті працьовиті, тому відбудуємося. Головне, щоб від нас відчепилися, і все буде добре». Зараз жінка у декреті, увесь свій час намагається приділяти дітям. Попри те, що в місті спокійно, віддавати доньку в садочок Марія не планує, говорить, що страшно. «Донечці й так тяжко, бо тата поруч немає. Вона часто питає, коли ми поїдемо додому. Я їй завжди намагаюся пояснити, що ми зараз у бабусі з дідусем, а тато працює. Як тільки від допрацює, і все налагодиться, ми знову поїдемо додому. Вона дуже сумує за татом, і якщо у нього є можливість, він телефонує, та розмовляє з дітьми» — розповідає жінка.

Источник